державу. Не земля і не народ були винні катастрофі, був винен третій чинник поняття держави, каста, що стояла при владі. Козаки, що обернулися в свинопасів, мусили бути зіпхнуті на щабель цьому класу властивий, пустивши на своє місце нових, тим разом чужих претендентів на провідну касту.
Розділ ІІІ
Упадок народницько-марксівської демократії ХІХ – ХХ вв
Були златії дні Астреї,
І славний був тоді народ,
Міняйлів брали в казначеї,
А фіглярі писали щот,
Вожатими були сліпі каліки,
Ораторами недоріки,
І все робили назворот:
Що строїть треба, то ламали,
Що треба кинуть, то ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот.
Від 1860-х років починається на Україні доба, якій тон надавала народницька й марксівcька інтелігенція. Але один розділ з цеї доби, і то найкритичніший, записала не вона, а інша група, якій удалося на деякий час відіграти роль провідної верстви країни. Були це рештки «малоросійського дворянства» і хоч перед цією групою, як також і по її упадку, вести країну пробувала ота інтелігенція, тим не менше належиться тому дворянству спершу присвятити кілька слів.
Історія дала йому 1918 р. нагоду перейняти роль провідної верстви країни, з якої його зіпхнули свого часу Петро й Катерина. Та, на жаль, ця верства неповторної нагоди використати не здолала. Її чисто динарське прив’язання до ладу й порядку замикало їй очі на суттєву проблему епохи: проблему не тільки ладу, а передовсім свого ладу. По упадку суверена цього дворянства, Миколи Романова, і наказ історичної хвилі, і завдання розбиття імперії, і завдання очолити національний зрив, наказували їм засвоїти супроти Московщини горду мову Полуботків або автора «Історії Русів», який прикликав Божу помсту на історичні злочини Москви і який, хоч вірний цареві, уважав москалів за расу чужу й нижчу, що не сміла над ними панувати. Але цієї мови не знайшли в собі нащадки Полуботків.
Стихійний потяг національно настроєного селянства до порядку й ладу, ворожого всякому марксизмові і всякій демократії, потяг нашого динарського селянства, готового на криваві жертви, наше дворянство не використало і до влади знову прийшла марксівсько-демократична інтелігенція.
Кажу демократично-марксівська, бо між антисовєтським і просовєтським крилами тої інтелігенції була стала флюктуація і вистарчить згадати такі імена, як Винниченко, Грушевський, Крушельницький, Лозинський, Федорців, щоб упритомнити собі, що головні представники демократичної інтелігенції як наддніпрянської, так і галицької, в особах найвидатніших провідників її найвпливовіших партій чи угрупувань, досить хутко переходили з табору народницького або протибільшовицького, до табору марксівського або більшовицького.
Доба 1917–1920 pp. була вже в зародку в половині XІX віку. Ця доба, коли отруйним квітом розцвів у нас бур’ян демократизму,