мужчини, й жінки, було це плем’я, яке в чужих не жебрало підпори, яке, люблячи свій край, тих чужих не зносило і платило їм почуттям зовсім не демократичним, як про це свідчить цілий ряд мемуаристів, які говорять про «ненависть до Росії, ненависть до нас москалів», про «внутренную протів Велікоросії ненавість особліво примечатєльную в старшинах» в панстві українськім. «Всєґдашнеє отвращеніє к краю сему» – Московщині і у Сковороди, до краю, в якім він нізащо не хотів жити. Цю саму відразу, «списуючи Сковороду», виніс від нашого філософа й Шевченко.
Ніщо не дасть такого яскравого поняття про провалля, яке викопало демократичне українство між собою і старою Україною великих традицій, як протиставлення щойно накресленого тут типа колишнього українця – вдачі й чеснотам українця демократичного. Це були неначе представники двох різних рас, а, як побачимо нижче, це мабуть так і було. В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої «ліпшої людини» тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: по-перше – шляхетність, почуття гордості, непокірливості супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла, по-друге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признання вищості загального над партикулярним, любов отчизни, слави, пошана предків; по-третє – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух. Вартості протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція.
У цієї останньої бачимо замість прив’язання до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з «шовінізмом», інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків. Замість пошани до пам’яті предків – відраза до них як до «руїнників» (козаків) і «головорізів» (князів і гетьманів). Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордості й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любові речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, так звана гуманність. Замість гордого спокою в нещасті – плебейський ексгібіціонізм, виставляння на показ своєї «біди» й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити «опори у чужого» – запобігання його ласки, братання з ним (Драгоманов). Замість уміння ховати таємниці, замкнутості, внутрішньої моральної дисципліни – безвідповідальність і моральний анархізм.
Це були два різні щаблі вартостей діаметрально собі протилежні, – панський і плебейський, або, за Шевченком, козаків і свинопасів. Різниця між ними була така, як між ментальністю Бурульбаша з «Страшної помсти» Гоголя й героями Винниченківських «Інараків» з «Сонячної машини», представників нашого нового гультяйства.
Цей комплекс ідей зблід, звироднів, спростачився у нової нашої інтелігентської верстви, яка претендувала