півночі треба було протиставити щось рівновартне, сильне, могутнє і притягаюче. Москалі, як знов-таки вони самі казали, воювали на Україні з мазепинцями, з духом Мазепи. Але в той час, як Москва для боротьби з Україною мобілізувала і в нові постаті втілювала загарбницький дух Петра і Катерини, наша інтелігенція відпекувалася і назви, й духу мазепинства. Більшовики московські, не зважаючи на свою теорію, в суті речі засвоїли собі давню московську традиційну ідею. По-перше, ідею окремої провідної верстви, не вибраної, а дібраної – еквівалент опричнини Івана Грізного (партія), по-друге – тиранський державний устрій Іванів московських під формою диктатури пролетаріату, старомосковський суспільний устрій під видом общини або колхозів, нетолерантну церкву профанів, що опанувала душу народу – новою комуністичною вірою, нарешті старий дух експансивного захланного імперіалізму в вигляді гасла світової революції.
Викликаючи з давнього минулого свої національно-традиційні сили, Москва намагалася рівночасно зогидити нам наші найкращі традиції, традиції власновладства, войовничості, патріотизму, намагалася вона осмішити й зогидити під ганьблячим тавром шовінізму, фанатизму, ретроградства, відсталості.
Не раз серед цієї інтелігенції з’являлися революційні, нібито комбативні натури, але були це революціонери особливого сорту, які бралися за несродне собі діло, їх так влучно характеризує Франко: «І хоч душу манив часто волі приваб, але кров моя раб, але мозок мій раб. І хоч часто в душі піднімається бунт, щоби з пуг отрястись, стати твердо на ґрунт, ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска, це лиш злоба низька і сердитість рабська», це була, як висловлювався другий поет мужицтва, лише «мужицька заздрість». Це була революційність гелота, якому йде не про свободу, а про загальну нівеляцію, про егалітарність, про рівність, про скасування соціальних різниць, щоб всі були рівні, хоч би й під тираном.
Їх революційність кінчалася так, як кінчиться всякий порив у людей, що взялись, як каже Сковорода, за «несродне собі діло». «Хорт гонить зайця, пчола збирає мід, але не зробить того ні свиня, ні кінь; коли відняти від душі сродне дійство, тоді смертельна мука відіймає кураж і приводить в розслаблення». Тоді такі «натуральні осли» вбрані в шкуру лева, несродну їм, починають тужити за рідним собі заняттям, згадують «минуле, авраамські віки», мріють про ідилію, відпочинок від немилої і несродної праці. Так і многі з тих революціонерів у краю і на еміграції, як лише побачили знову цілу потугу червоного царату, то й упали перед ним на коліна. Несродне це було діло їх «рабським серцям і мозкам» змагатися за фантастичне видиво в пустині.
Макіавеллі пише, що «народ, звиклий жити під якимсь володарем, коли через якийсь випадок стане свобідним, утримує свою свободу з великими труднощами». Не витримала цих труднощів і нова провідна верства демократична, зросла в рабстві й духово заражена ним. Дала вона себе звести до ролі паріїв через свою наївність і немудрість,