злість, невимовну і незбагненну злість. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона і усе це кодло. Скільки у них неприхованої злості, скільки радощів, коли доведеться розірвати когось на шматки… Протагора[21] чи кого там іще! А Алківіад[22] і всі оті його учні – малі цуцики, що ладні гризтись без упину! Зізнаюся, що все це схиляє мене надати перевагу Будді, який спокійно сидить собі під священним деревом, або Ісусові, що розповідає учням маленькі недільні притчі, мирно, без усяких розумових вибухів. Ні, щось справді негаразд із нашим духовним життям, у самій його основі. Воно коріниться у злості й заздрощах. А дерево пізнається з його плодів.
– Я не думаю, що всі ми такі злі, – заперечив Кліффорд.
– Любий Кліффорде, поміркуй про те, як ми розмовляємо один з одним, – усі ми. Я сам набагато гірший за будь-кого. Я віддаю перевагу невимушеній злості над солоденькими лестощами, бо вони отруйні; і коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Кліффорд і так далі, – бідолашному Кліффордові можна тільки поспівчувати. Заради Бога, кажіть про мене капосні речі, – тоді я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощів, а то мені кінець.
– О, та я справді гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.
– Я ж кажу тобі, ми повинні… ми говоримо дошкульні слова один одному та один про одного поза очі! І в цьому я гірший за всіх.
– А я вважаю, що ти плутаєш духовне життя з критичною діяльністю. Я згодний, Сократ дав критичній діяльності гарний початок, але він досяг навіть більшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давні друзі» завжди ховали під удаваною скромністю отаке пишномовство. Все це було ніби виголошеним ex cathedra[23], хоч і претендувало на невимушеність.
Дьюкс відмовився обговорювати Сократа.
– Це правда, критицизм і знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.
– Звісно, ні, – підтакнув Беррі, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заїхав побачитись із Дьюксом і залишився на ніч.
Всі подивилися на нього так, ніби раптом заговорила віслиця[24].
– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засміявся Дьюкс. – Справжнє знання виходить з усієї нашої особини – із шлунка або з пеніса – тією ж мірою, що з мозку й розуму. Розум може тільки аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і глузд заправляти над усім іншим, і все, що вони можуть вдіяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Більше вони ні на що не здатні. Це дуже важливо. Господи, цей світ потребує критики щодня… він докритикується до смерті. Тому давайте жити розумним життям і уславлювати свою злість, і здирати завісу з отих давніх, струхлявілих баєчок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органічно поєднуємося з усім навколишнім життям. А почавши духовне життя, ми зриваємо яблуко. Ми розриваємо зв’язок між яблуком та деревом, органічний зв’язок. І якщо в нас нема нічого, окрім духовного життя, тоді ти сам – зірване яблуко… ти впав з дерева. І тоді з’являється