досить холодною, довелося розгортати картаті шотландські ковдри, прив’язані з зовнішнього боку до кожної валізи. Вагон не опалювався, однак вздовж підлоги лежали сталеві ящики з гарячим попелом, що випромінювали тепло; втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.
– А нам далеко їхати, татку? – поцікавилася Меґґі, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкінечних стиках рейок.
– Набагато далі, аніж здавалося на нашому атласі, Меґґі. Аж шістсот десять миль. Ми будемо там завтра підвечір.
Хлопці аж охнули від несподіванки, але відразу ж забули цю неприємну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнів; усі скупчилися біля вікна й витріщалися в нього, поки потяг пролітав перші милі, а будинки танули вдалині. Швидкість зросла, вогні порідшали, а потім взагалі зникли, і їх замінили струмені іскор, які проносив повз вікно шалений вітер. Коли Педді вивів хлопців із купе, щоб Фіона змогла погодувати малого, Меґґі заздрісно подивилася їм услід. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопців, бо малюк порушив плин її життя і прикував до господарства міцно, як і матір. «Та я й не нарікаю», – терпляче запевняла вона себе. Гарольд – такий милий маленький парубійко, головна радість у її житті, до того ж Меґґі було приємно, що матуся ставиться до неї, як до відповідальної дорослої жінки. Що змушувало маму народжувати та ростити дітей – невідомо, але результат був прекрасний. Вона віддала малюка Фіоні; потяг невдовзі зупинився зі скреготом та вищанням і простояв кілька годин, немов переводячи дух після тривалого забігу. Їй страх як хотілося розчинити вікно й визирнути надвір, але в купе ставало дедалі холодніше, не допомагав навіть гарячий попіл у ящику на підлозі.
З коридору ввійшов Педді з чашкою гарячого чаю для Фіони, і та поклала наїженого й сонного малого на сидіння.
– Де це ми? – спитала вона.
– У місцині, що зветься Верховина. Нам причеплять іще один локомотив, щоб потяг зміг піднятися до Літгоу – так сказала дівчина з буфету.
– Скільки я маю часу на чай?
– П’ятнадцять хвилин. Френк принесе тобі бутербродів, а я подбаю, щоб хлопці не сиділи голодні. Наступна зупинка – місце під назвою Блейні – буде пізно вночі.
Ця новина викликала у Меґґі надзвичайне збудження; вона допила материну чашку гарячого солодкого чаю і жадібно заковтнула бутерброди, які приніс їй Френк. Він вмостив Меґґі на довге сидіння поруч із малюком, ретельно укрив її ковдрою, а потім зробив те ж саме Фіоні, яка розпростерлася на протилежному сидінні. Стюарт та Г’юї повкладалися на підлозі між сидіннями, але Педді сказав Фіоні, що піде з Бобом, Френком та Джеком до іншого купе поговорити з якимись стригалями; там вони й заночують. У вагоні було набагато приємніше, ніж у каюті корабля – сиди собі й слухай, як торохтять колеса під ритмічне пихкання двох локомотивів, як завиває вітер у телеграфних дротах, як час від часу з шаленою швидкістю чмихають паровози,