мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, – спокійно відповів отець Ральф. – Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. – Він усміхнувся. – Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони – чудові мисливці, і людина їм не потрібна – ні як годувальник, ні як господар.
З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами в м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.
Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.
– Отам і заночуємо, – сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.
Френк пішов за ним до вільги – дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.
– Ти нещасливий, Френку? – спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.
Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.
– А що то таке – щастя?
– Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?
– Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.
– До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, – зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.
– А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.
– Від нього?
У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.
– Скільки тобі років, Френку?
– Двадцять два.
– Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?
– Ні.
– А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина в тебе була?
– Ні, – відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».
– Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.
– Він триматиме мене, аж поки я не помру.
Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.
– Добраніч, – сказав він.
Вранці темні