почуттям ненависті. Палаючої, небом проклятої, недоброї ненависті до власного батька.
А потім вона довідалася, що понесла від Микити.
2
Нова днина зимова ясна зазирнула зі сходом сонця у вікна попівського будинку й побачила там неспокій та похмурість. Насуплений отець Сава заковтував нашвидкуруч борщ із квасолею, пиріжки з капустою. Потому хутко кудись побрався і слова ні до кого не промовив.
Явдоха, налякана вчорашнім нападом люті свекра, нездужала. Бідолаха так перестрашилася, що не спала майже всю ніч, раз у раз хапала холодними пальцями чоловіка за руку, позираючи широко розплющеними очима на двері спочивальні, чи бува не лютує знову лихий свекор. Панас терпляче вспокоював її, мовляв, батько давно вже сплять, бо надворі глупа ніч. Не вірила, все поглядала недовірливим оком на двері й до ранку так і очей не стулила, здригаючись від кожного шереху.
Марта теж не заснула та так і просиділа до ранку на ліжку, згадуючи Микиту та відчуваючи образу на нього за втечу. Здавлене батьком горло боліло немилосердно, заважало балакати, і на всі слова мамині вона відповідала тільки бентежним поглядом великих чорних очей, у котрих стиг відчай, а ще страх, та не за себе так, як за дитя Микитине, що росло в неї під серцем. Ще не обродившись, вона вже відчувала дивний, тісний зв’язок з тим дитям, і серце її материнське, немов віщуючи біду, страшенно боялося за нього, за дитя її, за те єдине, що лишив Микита на спомин про себе.
– Куди ж він подався, Господи? – чи не вдесяте повторювала мати, непокійно метаючись з кутка в куток невеличкої Мартиної спочивальні. – Марто, доню, навіщо ж ти так прогнівила батька, нащо на гріх пішла? Аби докорити йому, допекти, еге? – Васса на мить зупинилась біля ліжка, стривожено зазирнула в доньчині очі, але Марта від того погляду запитливого материнського відвернулася.
Васса зітхнула й заплакала.
– Доню, що з тобою коїться? Хто зурочив тебе, люба моя, хто наслав оцю норовливість, оцю бісівську непокірність батькові? Це ж не по-Божому, донечко. Із давніх-давен заведено так, що ми, жінки, маємо коритися чоловікам, батько то, а чи чоловік, і вволювати волю їхню, яко волю самого Господа. Така вже вона є, наша жіноча доля, і наші бабусі віками скорялися перед чоловіками.
Марта важко сковтнула.
– А я не така, – прошепотіла ледь чутно.
– Донечко. – Тільки й видихнула Васса сумно та затихла, притиснувши до себе буйну доньчину голівку. І Марта притулилася до теплих материнських грудей, до сорочки її, вишитої маками, від якої пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дівчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колін, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо погане передчуття шматувало немилосердно її серце, саму її душу.
Так і просиділи вони годину, а може, й усі дві, допоки Васса не поцілувала її ясне чоло та не промовила:
– Донечко, ти б попоїла.
Марта хитнула головою.
– Ні! – прошелестіла, мов вітер у листовинні.
– Не можна так, – заперечила Васса, поцілувавши