тоді, поцілував Марту першим у її житті цілунком, торкнувся вуст дівочих легко та несміливо, і відразу ж відсахнувся, немов злочин зробив, винувато опустив долу очі.
– Пробач, – прошепотів ледь чутно й забрав руки з її лиця, мов обпікся, відскочив убік, з прикрістю запустивши долоню в густого чуба. – Я не мав цього робити! Господи, та я ж узагалі маю триматися від тебе якомога далі, не маю права навіть пальцем тебе торкнутись… але це сильніше за мене. Господи, прости! – Він заплющив очі, завмер на мить, і Марта з дрібного ворушіння його гарних губ зрозуміла, що він молиться. Коли ж він знову розплющив очі, не було вже в них того дивного, незнайомого виразу, горіла там рішучість, а коли заговорив, то голос його пролунав твердо: – Немає нам з тобою, Марто, спільної дороги. Я з дуже бідного роду, не маю за душею ані гривні поганої, живу з милості людей. А твій батько хоча й служитель Божий, та дуже вже перед багатіями запобігає, і для тебе, певне, шукає мужа багатого. А злидня, такого як я, він і до порогу не пустить.
Марта мовчала, бо чула гіркую правду в словах Микитиних. Ні, не дозволить батько їй утнути такого – побратися з Микитою, людиною хоча й гарною, та ж бідною, мов та церковна миша. І байдуже йому, яким буде майбутній зять, кульгавим чи клишоногим, а чи й геть огидним, аби тільки статки мав хороші, та побільше, а ти вже, доню, страждай. Була й для неї вготована доля сестер, Марта це відчувала. Але ж вона не Маруся, й не Ганна, вона не вродилась на світ такою ж покірливою ягничкою й задарма не віддасть на поталу батькові свого життя. Ні, вона ще побореться за власне право бути щасливою, бо вродилась, можливо, із занадто схожою на батька вдачею, аби покірливо схиляти голову у вготоване ним ярмо.
– Отож, Марто, не шукай зі мною більше зустрічей, – провадив далі Микита, позиркуючи на неї замислено. – Знала б ти, як важко боротися мені зі спокусою, як важко опиратися бажанню поглянути на тебе, бо ж не маю на те права. А ти сама прийшла, зухвале дівча, навіщо ти прийшла?
Марта знизала плечима.
– Подякувати за молитву, за сестру.
– І все?
– Усе, – відповіла дівчина, хоча й піймала себе на тому, що говорить неправду, адже бажала зустрічі з ним, зустрічі наодинці.
Микита похитав головою.
– Не вмієш ти, Марто, брехати.
– А хоча б і так! – вигукнула вона хоробро, зустрічаючись поглядом з його збентеженими очима. – Ти ж гірше за відлюдька живеш, жахаєшся дівчат, від мене, мов від прокаженої, втікаєш. Чому ж ти, Микито, чому уникаєш не тільки інших, а й мене? Чи зле що заподіяла?
– Що ти, ніколи в житті! – гаряче заперечив Микита. – Але ж не рівня я тобі, я злидень нещасний, котрий і поглянути не сміє на таку попівну, як ти. Зроду твій батько не дозволить мені посватати тебе, та він вижене мене геть з Диканьки, варто тільки бовкнути про те, які почуття ти в мене викликаєш.
Марта приступила до нього ближче.
– А які ж то почуття?
Микита болісно скривився.
– Ой, та вже краще не питай.
– А ти скажи, – не відступилася вона, охоплена незнайомою відвагою, наснажена силою його, яку відчувала