роки, – після цих слів жриця люто розсміялася.
Цей сміх ще довго стояв у вухах Елізабет. Після того як відьма наклала прокляття, принцесу відвели в замок і залишили там саму. Жриця мала рацію, і за деякий час Едвард до неї прибіг. Ставши собакою, він не розучився говорити та мислити як людина.
Йшли роки, Елізабет з маленької дівчинки стала вродливою дівчиною, але тільки брат бачив її красу. Тому що в замку друїди залишили серед живих тільки дітей короля, вбивши всіх інших. У сусідніх селищах, дізнавшись про поразку королівських військ, люди вирішили, що в Ейлпі тепер панують друїди, і більше туди не навідувалися. А через декілька років і зовсім забули про це королівство, а як відомо, там, де живуть друїди, буйним цвітом ростуть ліси і папороті. Заросла й дорога до замку.
Коли минули перші півстоліття, Елізабет зрозуміла, що мала на увазі друїдка, коли сказала, що принцеса розквітне, але не зів’яне: коли дівчині виповнилося двадцять років, час для неї зупинився, і всі подальші роки на ній не позначалися. Але вічно молодою була не тільки вона, Едвард теж не старів, хоч і не був людиною. Він поступово освоївся зі своєю новою подобою, і навіть знайшов у ній плюси: полюбив велику швидкість (як відомо, англійські гончаки можуть розвивати швидкість понад сорок миль на годину), часто бігав наввипередки з кіньми, чим майже доводив сестру до зомління, тому що Елізабет переймалася, що коні можуть розтоптати брата. Але спритний був Едвард, тому завжди залишався цілим і неушкодженим.
Час минав, королі змінювалися королями, друїди давно були розбиті й забуті, але і про королівство Ейлп ніхто вже не пам’ятав. У довколишніх селах вважали, що там, де насправді стояв замок колись славного короля Ейлпу, лише непрохідні ліси й хащі, де, окрім вовків та буреломів, нічого немає. Але як же були неправі ці неуки, смикаючи ріпу на своїх полях… Серед непрохідних хащів і буреломів стояв прекрасний замок, у якому жили вже понад сто років принцеса Елізабет і її брат Едвард, обернений на пса.
Одного разу герцог Крістіан, володар значних земельних маєтків на південь від Драконячих гір, вирішив піти війною на свого сусіда, та не розрахував сил. Тому Крістіан був переможений; від його численного воїнства залишилося всього з півсотні найхоробріших. Вони змушені були відступати. Але ворог переслідував їх, скорочуючи чисельність воїнства Крістіана. Останній бій він дав біля стародавнього лісу, у який тутешні селяни боялися заходити, розповідаючи казки про друїдів, які нібито там колись водилися.
Бій був нерівним, і хоч солдати Крістіана билися, як леви, але один за одним вони падали на землю, щоби більше не піднятися. В самий розпал битви вірний кінь під герцогом встав на диби, злякавшись пострілу мортири,[3] і поніс свого вершника прямо в хащу лісу. Крістіан під час бою був поранений у руку, тому йому було складно впоратися з переляканим конем. А від втрати крові Крістіан слабшав і вже не міг міцно триматися в сідлі, і чергова гілка, що вдарила по обличчю, збила Крістіана з коня. Тварина без їздця кинулася геть.
– Ох