добре… Так і зробіть…
Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.
– Ти бачив, Щенсний, як у кузні роблять метал? – Станіслав заперечливо хитнув головою, не підводячи погляду. – Беруть купу такого рудого каміння (воно не дуже тверде, гепнеш – можна розлупити) і кидають у п’єц,[10] і вогнем його, вогнем, поки не потече річкою у форму… Трохи охолоне – і луплять по затверділому й ще гарячому важченним молотом, і шур-р-р – у холодну воду, і знову б’ють, і знову у вогонь… Так і людина стає міцною тоді, коли витримує всі негаразди, і хоч вони нам зовсім, зовсім не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому житті, як ті вогонь, вода й молот, щоб стали ми міцними… щоб могли всю нашу біду й ворогів краяти, як той меч… а ні – то чийсь меч скарає тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’єца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобі допоможу… Щоб ти не робив помилок, маєш набиратися досвіду… А щоб той досвід у тебе був, мусиш і помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, – закінчив батько.
– Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, – вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.
– От і добре. А я тобі помічника дам – Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає – підкувався.
– Дякую, татку… А як там мама?
– О-о, мама… Керує маєтком, як апостол Петро раєм… Виставу до Великодня готує, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберіг.
– О, а вистава про що? – Обличчя Станіслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.
– Не вникав, сину. Навколо такі вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному сні не побачиш…
Посланці Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному підйомі й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Під млином на возі сиділо двійко обідраних хлопів із кількома мішками збіжжя: чекали сигналу мірошника, бо той щось там долагоджував. Перелякані появою військових, чоловіки злізли з підводи й нервово зам’яли шапки в порепаних руках.
– Що, люди закінчилися чи зерно пропало? – поцікавився Сіраковський.
– Та ні, люди є, Богу дякувати, – непевним голосом обізвався молодший, – ледве зиму всі протягнули… Ото з цілого села назбиралисьмо, між усіма й борошно поділимо…
– Аби лишень людям до кропиви молодої дотягнути, а худобі – до паші, – долучився до розмови старший.
Хоча ситуація з податками з млину й прояснилася, Домбровський не бачив себе в ній, а його егоцентрична натура прагнула самореалізації або як