перевіряти майбутніх претендентів Ватикану на чоловічу привілегію між ногами (що, вірувати жінки достойні, а керувати вірянами – ні?), чи як Жанну д’Арк – злякалися й стратили, бо вона стала сильнішою від сильних за правом народження…
Згодом Анна Ельжбета звикла до того, що в неї є діти, і навіть до певного часу любила їх: допоки маленькі кумедні малюки нагадували янголят, вона тішилася ними й пестила їх. Та коли в десять-одинадцять років її земні янголи діставали талію й у них починали рости груди, мати не могла їх більше бачити, їй були противні ті статеві метаморфози, що мали привести до гріха й мук. Дівчат селили в дальні кімнати, і строга мати зазвичай заходила туди тільки для того, щоб накричати за якусь провину. Їм швидко підшукували багатих і впливових наречених із магнатських родів, і нові бутони нездійсненого кохання в’янули, так ніколи й не розпустившись у квітку, на жертовному вівтарі багатства й пихи – життя йшло по віковому колу з покоління в покоління, і вирватися з нього було годі, бо ти – жінка, ти – ніхто… Дві доньки-підлітки – дві Палажки – дванадцятирічна Пелагея Людвіка й п’ятнадцятирічна, та вже заручена Пелагея Тереза були позбавлені звичних для інших дітей ранкових материнських обіймів чи усмішки, і обидві почувалися глибоко нещасними й непотрібними; єдиними втіхами для них було спілкування з численними гувернантками й вихователями та спостерігання здалеку за іграми дітей прислуги. Щодня після обіду, намагаючись пропхати одна одну у двері маминої кімнати, – жодна не хотіла першою потрапити під пильний сталевий погляд, – приходили для звіту про свої успіхи в навчанні, і рідко коли задоволена ними мама зі строгим виглядом влаштовувала іспит і їм, і вихователям. Вона давно усвідомила, що доньки після заміжжя стануть для неї майже чужими й забутими людьми, які приїжджатимуть лише на великі свята й загрузнуть у безкінечних дітях, порядку й варінні повидла на зиму… Лише син Станіслав Щенсний Фелікс мав для матері в цьому світі особливе значення: він не просто частинка її тіла, а ще й живе уособлення мрії бути чоловіком у цьому неприємному світі; він – це вона… І вона буде, буде робити погоду серед рівних собі…
Важка ніч поступово відступила, забравши від Потоцької кошлаті лапи незвіданих примар і думки, що виймали душу й вимучували тіло. Тепер тільки вдень Анна Ельжбета, одягнувши глухе плаття з мінімальним натяком на сексуальність, могла хоч трохи отримувати задоволення від життя, активно керуючи людьми й подіями у своєму кристинопільському раю, де вона була богом… чи чортом… Та й яка різниця… Головне – керувала й мала владу, як чоловік.
Сьогодні був особливий день: додому в Кристинопіль після тижневої ревізії повертався дідич Франц Салезій і був уже на під’їзді молодий шляхтич Станіслав Щенсний, тож весь двір мав купу роботи: вибивали подушки й перини, натирали до блиску італійські мармурові кахлі залу й бібліотеки, паркет у кімнатах; верещали й прощалися з життям поросята, кури та гуси;