коханий, тобою живу й синочком Олантом… Та боюсь, що гнів батька твого впаде й нас розчавить – богам же все одно…
Балерини кружляли навколо закоханих, а ті, обійнявшись, дивилися вдалечінь замріяними поглядами. В Анни Ельжбети відбувалося розтроєння особистості: глядачка аплодувала, свята інквізиція спалювала закоханих, а мати хльостала Аделю. Тож коли Вольф звернувся з поклоном:
– Що маєте зауважити, ясновельможна пані? – ні одна з трьох не змогла взяти слово, і пані лише заперечливо хитнула головою…
По закінченні репетиції Станіслав Щенсний спостеріг повну відповідність свого імені відчуттям усередині з трьох причин: сьогодні він нарешті робив те, що хотів, те, що наповнювало його душевним спокоєм і рівновагою, а не завдавало мук для розуму й сумління; сьогодні його похвалили і вчитель Вольф, і навіть мати, а юнак уже навіть не міг пригадати, коли його за що-небудь хвалили; і сьогодні він уперше стояв із такою гарною дівчиною в обіймах… Нехай це була тільки вистава й усе не по-справжньому, та дзвіночок внутрішнього годинника хлопця дав сигнал, що він уже дорослий, достатньо дорослий. Щенсний підійшов до Аделі.
– Як довго ти вчила слова?
Дівоча усмішка розійшлася між двома симпатичними ямочками.
– О, та то, прошу пана, майже цілий тиждень пішов: удень учу, а вночі шепчу – подружки по кімнаті вже теж напам’ять повиучували.
– А я ще трохи маю довчити… А можна ти прийдеш після обіду до мене, і ми вдвох проговоримо наш текст? Так краще запам’ятається.
– Як скажете, прошу пана, матиму за честь…
Карлічек у сіренькому оксамитовому костюмчику нагадував добре вгодовану мишу на балі-маскараді, що намагається пролізти до продуктових запасів: у своїх войлочних тихоступах ліліпут тупцював біля дірочки у дверях палацової бібліотеки – відробляв свій кусень хліба. Слова він якщо й чув, то погано, та й мало що розумів, а от бачив достатньо…
– То, може, Тіманте, вже час наш прийшов… Утечімо разом, врятуєм любов… – проказувала слова Аделя, тримаючи руки на раменах Щенсного.
– Не хочу втікати: жона ти моя; геть люди, геть Бог… Для мене сім’я і щастя утрьох – найбільша утіха на світі оцім… – палко відповідав молодий пан, цілуючи руку дівчині й притискаючи до себе. Карлічек аж почувся повноцінним чоловіком і почав виминати свої штанці.
Увечері розслаблений і всміхнений Щенсний грав у шахи з Вольфом.
– Ви знаєте, пане Маурицію, ця дівчина, Аделя, пробудила в мені невідомі досі почуття, і я все ще думаю про неї.
– Це нормально, Станіславе, ти ж чоловік, – Вольф із розумінням похитав головою.
– Пробачте, що питаю…
– Я навіть знаю, що ти хочеш спитати. Як я відмовився від жінок?
Щенсний ствердно хитнув головою.
– Я у твоєму віці теж був закоханий, дуже закоханий… і взаємно… – Маурицій замовк: спогади ще досі давалися йому боляче – Та її батьки знайшли більш багату й шляхетну партію для доньки, аніж я… Тож служба Господу, целібат і література стали єдиними розрадами