в мозок Мирослави, як вугільна пилюка в тіло гірника. Вона цілими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та грається з геть знеможеною жінкою. Іноді вона дозволяла підійти до себе зовсім близько, так що жінці залишалося зробити кілька кроків, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпі, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жінка відчула в собі інстинкт хижака, який давно голодний і зараз вийшов на полювання. У нього нема іншого виходу, він повинен будь-якою ціною добути здобич – від цього залежить його подальше життя. Навіть ззовні Мирослава нагадувала звіра на полюванні: рухи стали квапливі, різкі, знервовані, в очах з’явився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не пам’ятала, коли востаннє готувала вдома страви для чоловіка, коли телефонувала синові. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосіб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному сні, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потім знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарніла.
Мирослава знову повернулася додому близько опівночі. Андрій зустрів її біля дверей, допоміг роздягнутися.
– Ходімо щось з’їси, – сказав він, проводжаючи жінку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.
– Нічого не хочеться, – мовила вона, сідаючи до столу. – Хочу лише пити.
Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.
– Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.
– Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, – Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.
– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.
– Слухаю тебе.
– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, – чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.
– До якого? Я ж не хвора.
– Ми підемо до психіатра.
– Я все зрозуміла, – в голосі Мирослави забриніла легка іронія, – ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!
– Люба, чи я коли бажав тобі зла? Ти пройдеш курс лікування і вже не буде тієї старої, повір мені. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такої думки.
– Так ви з нею вже змовилися? – засміялася Мирослава. Сміх її був злий, неприродний. – Чи не на моє місце вона мітить?
– Що ти верзеш?! Що ти кажеш? Вона ж твоя найкраща подруга!
Мирослава перестала реготати так само зненацька, як і почала.
– Ні до якого лікаря я не піду, – кинула вона зле.
– Знову будеш до знемоги бігати містом?
– Уяви собі, що так. Дякую за вечерю.
– Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татові, коли той погано спав.
– Не хочу, – сказала, як відрубала. Повернулася та пішла,