у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.
– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.
Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.
– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.
– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.
Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?
Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.
Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.
– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.
– Дякую, добре.
– Ти вечеряла?
– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.
Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.
– Йди на роботу, бо спізнишся.
– У мене ще є час.
– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.
– То від пігулок спати хочеться, – встряла у розмову її сусідка по палаті.
Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.
– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.
– Мирослава, – неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.
– Таке ім’я, що одразу не запам’ятаєш, – сказала Таня. – У тебе є ручка і клаптик паперу.
– Навіщо вони тобі?
– Запишу твоє ім’я та прізвище. А ще краще номер твого телефону.
– А номер навіщо?
– Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.
– Скільки часу ти вже лікуєшся?
– Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала п’ять місяців і три дні!
П’ять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.
– Так є у тебе ручка й папірець? – вивів її з задуму голос Тані.
– Подивися