який ховався на їхньому возі, і він ураз згадав, що той говорив про якийсь подарунок під сіном. То ось що то за подарунок!
Глянувши на дівчину, яка чекала його відповіді, нетерпляче притупуючи ногою, Ларко раптом вирішив усе їй розповісти. Він відчував, що Анні можна довіряти, і ця довіра йшла більше від його серця, аніж розуму. А може, то було щось більше, ніж довіра.
– Ти запам’ятав, як той жовнір виставив пальці на руці? – схвильовано запитала Анна, коли Ларко закінчив свою розповідь.
Ларко розгублено подивився на свою правицю, та за якусь мить різко звів руку з виставленими трьома пальцями.
– Отако, – гордий від того, що пригадав, упевнено мовив він. – Таки отако!
Анна подивилась на Ларкову руку, потім перевела погляд на його обличчя. Погляд її став твердим, навіть суворим.
– Ти відаєш, що означає цей знак?
– Нє, – здвигнув плечима Ларко. – Ніколи такого не бачив.
Дівчина зробила крок назад і урочисто випалила:
– Це тризуб – український національний герб. На папері він малюється з чотирьох букв, які складають слово «воля». Зрозумів? В-о-л-я.
– Так, – тихо відповів Ларко, любуючись розпашілим личком Анни, – зрозумів.
Анна знову наблизилась до Ларка, і вимогливо мовила:
– Нікому про це не розказуй, навіть татові й мамі. Цей парубок – наш патріот, як і мої батьки. Він тепер піде в підпілля, бо його буде шукати польська поліція. Тож сідельце те ніхто не повинен бачити. На те він, певно, тобі й натякав…
Вона на хвильку замислилась, а затим рішуче струснула головою.
– У мене тут є свій сховок, там його ніхто не знайде. Уже стемніло, то давай зараз і перенесемо туди сідельце.
– Добре, – одразу погодився Ларко, який тепер був готовий виконати будь-яке побажання Анни.
Вони разом підійшли до воза. Розгрібши руками сіно, Ларко відчув долонями гладеньку шкіру сідла. Йому захотілось побачити його, та надворі вже було зовсім темно. Раптом, на одну лише мить, Ларкові стало шкода такого скарбу, який міг би належати йому. Та він згадав слова Анни, і жаль той одразу ж зник. Він підняв досить-таки важке сідло і рушив за Анною, яка показувала дорогу. Вони зайшли до клуні і, обійшовши коней, попрямували у віддалений куток. Там Анна стала на коліна і почала відгрібати вбік солому. Потім вона нагнулась, і Ларко зрозумів, що дівчина підіймає якусь ляду.
– Клади сюди, – пошепки звеліла йому Анна.
Ларко теж опустився біля неї на коліна і, заледве розрізняючи в темряві отвір, опустив у нього сідло. Десь на півметровій глибині воно вперлось у землю.
– Ну що, поклав? – прошепотіла Анна. – То вставай…
Ляда безшумно лягла на місце, і дівчина спритно прикрила її соломою.
Вони вибрались із клуні і враз завмерли. Повний місяць освітив подвір’я, і навколо стало видно, як удень. Анна схопила Ларка за руку і вмить затягла за ріг клуні.
– Мама винесла лампу зі спальні, певно, пішла до мене, – з якимось жалем мовила дівчина. – Мені потрібно бігти.
Вона стисла Ларкову руку, яку все