досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, – зітхнула Бакстер. – Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей – Вульфа точно не відпустили «не покаравши».
– Дружина пішла від нього, навіть після того, як він довів свою правоту?
– Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.
– Ти її знала?
– Ота рудоволоса репортерка на місці злочину…
– То була вона?
– Андреа. Вона вбила собі в голову божевільну маячню щодо нас із Вульфом.
– Що ви спите разом?
– А є інші варіанти?
– Ну… А хіба ні?
Едмундс затримав дихання. Він усвідомив, що тільки-но несвідомо переступив за ту делікатну межу, по краєчку якої ходив до цього. Розмова закінчилася. Бакстер ігнорувала нав’язливі запитання, а коли вона натиснула педаль, аби прискоритися на шосе, обсадженого з обох боків деревами, що вело до в’язниці, двигун лише голосніше загарчав.
– Як це він мертвий? – закричала Бакстер на начальника в’язниці Девіса.
Вона підвелася, але Едмундс із Девісом усе ще сиділи за великим столом, який займав більшу частину його невиразного кабінету. Зробивши ковток гарячої кави, начальник в’язниці здригнувся. Зазвичай він рано приходив на роботу, але ці втрачені півгодини повністю зіпсували йому день.
– Детективе Бакстер, за передачу такої інформації до вашого відділу відповідає місцева влада. Це не в нашій компетенції.
– Але… – Бакстер спробувала заперечити.
Начальник в’язниці продовжив іще впевненіше:
– Ув’язненому Халіду стало недобре, коли він перебував у своїй одиночній камері, тому його перевели до медпункту, а потім – до лікарні Королеви Єлизавети.
– У якому значенні – недобре?
Начальник в’язниці взяв окуляри для читання й розгорнув папку на столі.
– У звіті сказано: «…слабке дихання та нудота». Його перевели до відділення інтенсивної терапії приблизно о восьмій вечора через «втрату реакції та зниження рівня кисню в крові попри кисневу терапію», якщо це щось означає для когось із вас.
Начальник в’язниці підняв очі й побачив, як Бакстер і Едмундс одночасно розуміюче кивнули. Тієї миті, коли його погляд повернувся до звіту, вони обоє спантеличено знизали плечима.
– Місцева поліція двадцять чотири години на добу чергувала під палатою, хоча як виявилося, знадобилася лише двадцять одна година, і це в кращому разі, оскільки помер він ще до одинадцятої вечора, – начальник закрив звіт і відклав окуляри. – Боюся, що це все, що я маю. Щоб дізнатися деталі, вам потрібно звернутися вже безпосередньо до лікарні. А тепер, якщо я більше нічим…
Він сьорбнув іще один ковток гарячої кави і відштовхнув чашку подалі, поки ще не встиг обпектися. Бакстер і Едмундс підвелися, щоб піти. Едмундс усміхнувся й подав начальнику в’язниці руку.
– Дякую, що витратили свій час