align="center">
«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…»
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.
Охорона вийшла. Й свіжа імла
вихолоджувала вечірній туман
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці – відкритих ран.
Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.
Наливав і думав: «Коли тепер
ми іще збере´мось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.
Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і їм сонце запалював на прапорах.
Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.
Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?
Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?»
…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,
і кричав йому: «Бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо`, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!»
Але він наливав йому і говорив:
«Кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена».
Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів
й що усі перед тим наплели йому.
…За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,
золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,
їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.
Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні поміж дерев,
розуміючи, кого стереже.
Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.
Й