не буде такого місяця, як за твоїми плечима.
Тому хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате,
хай наповнює ніжність твою неуважну мову:
діти навчатимуться любові, коли будуть її вивчати –
зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.
«Що ти будеш згадувати про ці часи…»
Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно собі згадуй,
згадуй про кожного з нас.
Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.
Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй хоча б між іншим,
хоча б когось.
Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.
Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.
Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –
скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.
«І тоді вона каже…»
І тоді вона каже:
я знаю, чим це завершиться,
все завершиться тим, що все нарешті завершиться.
Я буду страждати,
ти будеш ловити щоразу нових мерців,
відпускаючи тих, що піймалися першими.
Але я їй кажу:
ніхто не буде страждати.
Ніхто й ніколи більше не буде страждати.
Навіщо тоді існує вся ця поезія,
навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?
Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу
віршáми й колядками, для чого лаштуємо втечу?
Адже кожен нормальний поет
може спинити своїми словами
будь-яку кровотечу.
І тоді вона питає:
чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?
Чому живуть, як прибульці,
й помирають, наче бандити?
Чому не спиняють хоча би те,
що можуть спинити?
А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,
тому що у святих щодо мови свої, незрозумілі плани,
тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, –
злодії та шарлатани.
Заговорюють біль тваринам і дітям,
ловлять пташине пір’я, що застрягло між віттям,
живуть собі, вибираючи
між смертю й безробіттям.
Тому все завершиться