вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.
Вона навіть схожа на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась –
зникає разом з нею,
повертається разом з нею.
«І коли відлига зупиниться на горбах…»
І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.
Її шкіра світла, як срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.
Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.
Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від остуди й води.
Через те, що всі промовлені нами слова
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проступає
збитий подих вологи, музика горлова,
залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.
«І кожна з рік…»
І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,
кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.
І скільки б ти
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.
Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.
Ніби сувої тче
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.
…Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,
стільки слів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,
що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні.
І все, що є, –
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,
і попри бої
та всі порахунки свої
просто триматись її, триматись її.
Розділ четвертий
Камені
Камені
Ми говоримо про міста, у яких ми жили
і які відходили в ніч, мов кораблі в зимове море,
про міста, які раптом утратили
здатність