й було з хорошого в цьому житті
хіба що травми,
старі щитки й довге чорне волосся.
І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,
досить оплакувати трудові резерви,
що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,
давай, Сань, пішли лікувати нерви.
Підемо на завод, влаштуємося на роботу,
вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.
Маючи вибір, завжди обирай свободу,
граючи в меншості, тримай глуху оборону.
І тоді він відповідає: яка робота?
Яка охорона, що ти таке говориш?
Все, що я бачив в житті, – це чужі ворота.
Єдиний, хто мене поважав, – це місцевий сторож.
Все, що в мене було, – номер на спи`ні
і місце в основі, за яке я рвав свої жили.
І чим мені тепер займатися в цій країні?
Як мені розібратися поміж своїми й чужими?
З ким мені взагалі тут битися і лишатись?
Кину все на хуй, переберуся в Росію,
гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,
тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.
…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,
що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,
що не можна втекти від себе і від своєї печалі,
від своєї ненависті і своєї любові,
що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,
ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,
що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,
скільки б ми не жили і як би ми не померли.
Наші нічні небеса, наші пташині зграї,
наші ріки, наші міста, наші споруди:
ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,
ніхто й ніколи нічого нам не забуде.
«Ось знову я пишу про неї…»
Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови.
Ось я згадую, що вона
ховала від мене,
що зберігала між сторінок
антологій усіх тих про`клятих поетів,
які старанно псували
нам життя.
«Минулого літа, – говорила вона, –
сталося щось із моїм серцем.
Воно почало дрейфувати, мов корабель,
команда якого померла
від лихоманки.
Рухалось углибині мого дихання,
підхоплене течією,
атаковане акулами.
Я йому говорила:
серце, серце, жодні вітрила й канати
не допоможуть тобі.
Сузір’я висять надто високо,
аби можна було знайти дорогу.
Серце, серце,
забагато чоловіків
наймалось у твої команди,
забагато їх сходило в британських портах,
гублячи душі
зеленими слізьми алкоголю».
Так і я –
згадую її литки, за які готовий
був битись до крові,
і повторюю за нею:
серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої