ворон співів
і молитов, щоби зайняти їх
бодай чимось мокрими
березневими ранками.
Найкраще, що могло трапитись,
трапилось саме з нами.
«Це все березень, – говорила
вона розчаровано, – це все
тому, що березень:
увечері довго шукаєш
по кишенях рекламні листівки,
на ранок смарагдова трава
росте під ліжком,
гірко й жагуче
пахнучи
м’ячами для гольфа».
«Влітку…»
Влітку
вона ходить кімнатами,
ловить вітер у кватирках,
мов невправний рибалка,
що ніяк не налаштує
вітрила.
Підстерігає протяги,
ставить на них пастки.
Але протяги говорять їй:
надто ніжні твої рухи,
надто гаряча кров,
з такою витримкою
що ти можеш піймати
в житті!
Надто високо ти
здіймаєш долоні,
ловлячи пустоту.
Все, що вилетіло нам
із рук, – лише порожнеча.
І все, на що
не стає терпіння, –
лише вітер, який літає
над містом.
Сонце в ранковому небі,
схоже на апельсин
у шкільному ранці:
єдине, що має справжню вагу,
єдине, про що думаєш,
коли стає особливо
самотньо.
««Якби я був листоношею…»
Якби я був листоношею
в її кварталі,
якби я знав, звідки
їй надходять рекомендовані
листи,
можливо, я краще
розумів би життя,
знав би, як воно запускається в рух,
хто його наповнює співом,
хто наповнює слізьми.
Люди, що читають газети,
люди з теплими
серцями, добрими душами,
старіють, нікого про це
не сповіщаючи.
Якби я був листоношею
в цьому кварталі,
я би навіть по їхній смерті
поливав квіти
на сухих балконах,
годував диких котів
на зелених кухнях.
Щоби, збігаючи сходами,
чути, як вона скаже:
листоноше, листоноше,
все моє щастя
вміщається у твоїй торбі,
не віддавай його
молочникам і залізним вдовам,
листоноше, листоноше,
смерті немає
і поза смертю нічого немає.
Є надія,
що все буде так,
як ми захочемо,
і впевненість,
що все сталося так,
як ми хотіли.
Ах, який у неї
гіркий, невагомий голос.
Ах, який у неї
неможливий,
нерозбірливий почерк.
Таким почерком добре
підписувати смертні вироки:
ніхто нічого не виконає,
ніхто ні про що не здогадається.
«Вона любить ходити босоніж і спати на животі…»
Вона