жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.
По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.
– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!
– Не забуду, Фердинанде!
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.
Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.
– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.
Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.
– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.
– Хіба у вас так багато вільного часу?
– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.
Вона глибоко зітхнула.
– Чудове повітря! Пахне весною.
– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».
– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?
– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.
Я розчинив дверцята.
– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?
– Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?
Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
– Правду кажучи,