.

страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.

      – Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!

      – Спинитися?

      – Тепер уже запізно!

      – А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…

      – Нас обох заберуть до в’язниці.

      – Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.

      – Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!

      Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

      – Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.

      – Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.

      Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:

      – Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!

      Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.

      Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.

      – А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

      Патриція Гольман хвилинку подумала.

      – Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.

      Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…

      – Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…

      – Не знаю… Мені там так сподобалося…

      – Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?

      – Авжеж, – відповіла вона, сміючись, – навіть дуже сподобалось!..

      «На тобі таке, – подумав я, – а я ж так себе сварив за це!»

      – Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я урятувати ситуацію.

      – Можна ж подивитися…

      – А справді. – Я розмірковував, як мені бути.

      Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.

      – Швиденько