нестерпним для нас усіх.
Як досвідчений викладач і керівник я знаю, як поводитися у подібних ситуаціях, і зазвичай роблю це завиграшки. Коли хтось зриває лекцію, у вас два виходи: ігнорувати цю людину або оголосити перерву і з’ясувати з нею стосунки віч-на-віч. Але дивна поведінка чоловіка вибила мене з колії, і я зробила найгірше з можливого – спробувала його вразити.
Я почала говорити голосніше і натхненніше. Цитувала страхітливу статистику, здатну налякати навіть найсміливіших батьків. Я зрадила свої принципи, маніпулюючи сентенціями на кшталт: «Слухайтесь мене, інакше ваші діти вилетять зі школи, подорожуватимуть автостопом, вживатимуть наркотики і бігатимуть вулицями з ножем».
Жодної реакції. Жодної.
Ніхто навіть не кивнув головою, не всміхнувся злегка і не виявив згоди якось по-іншому. Я лише налякала до смерті двісті п’ятдесят уже й без того роздратованих батьків. Це була катастрофа. Спроби співпрацювати або завоювати когось на штиб того чоловіка – це завжди помилка, тому що це означає продати свої принципи заради схвалення. Ви перестаєте вірити у свою цінність і починаєте плазувати перед іншими. І, Боже мій, саме це я робила.
Завершивши виступати, я схопила свої речі і помчала до автомобіля. Виїжджаючи з паркувального майданчика, я відчувала, що моє обличчя палахкотить. Я почувала себе нікчемною, і моє серце стугоніло. Хоч і намагалася не прокручувати в голові свою божевільну промову, але не могла припинити думати про неї. На мене насувалася буря сорому.
Коли мене зусібіч хльоскають вітри сорому, я втрачаю здатність аналізувати або згадувати щось позитивне. І відразу почала себе картати: «Боже, я така нікчема. Чому ж я так вчинила?»
Найвагоміший результат роботи, яку я провела (дослідження і праці над собою), – це те, що тепер я вмію розпізнавати сором. По-перше, мені знайомі його фізичні симптоми – сухість у роті, ефект сповільнення часу, тунельне звуження поля зору, розпашіле обличчя, посилене серцебиття. Я знаю, що постійне прокручування болісної історії в голові – це застережливий знак.
Я також знаю, що, коли це трапляється, найкращий вихід здається абсолютно нелогічним: набратися сміливості та відкритися! Ми повинні визнавати свої помилки й ділитися ними з тими, хто заслужив про них чути, з кимось, на кого можна покластися, очікуючи співчутливого відгуку. Нам потрібні сміливість, співчуття і довіра. Що швидше, то краще.
Сором не любить, коли ви розповідаєте іншим, що сталося. Він ненавидить, коли його обгортають словами, він не виживає, коли ним діляться. Сором обожнює таємність. Найнебезпечніша поведінка після ганебного досвіду – приховати або поховати на дні душі свою історію. Коли ми приховуємо те, що трапилося, сором метастазує. Пригадую, як я сказала вголос: «Мені потрібно з кимось порозмовляти НЕГАЙНО. Сміливіше, Брене!»
Але коли йдеться про співчуття і товариські стосунки, виникає заковика: ми не можемо звернутися до будь-кого. Це не так просто. У мене чимало хороших друзів, але серед них лише кілька, які