потрібно щось вирішити, – зробити це добре й забути про нього – згідно із Саймоном, зазвичай це означає «зробити достатньо добре». Хоча в ідеальному світі потрібно було б працювати і чекати, доки не з’явиться оптимальне рішення, у справжньому світі ментального перевантаження, обмежених ресурсів і графіків нормою є розумний мінімум.
Але не можна допускати, щоб план дій, навіть обраний таким чином, отримав нечесну перевагу над іншим видом обмеженої оцінки – тієї, що зосереджується лише на позитивних аспектах. Захопившись віддаленою можливістю, особи, які щось вирішують, мають схильність зосереджуватися на наслідках цієї стратегії для них у разі, якщо вона буде успішною, і приділяти недостатньо уваги (або взагалі не приділяти) її наслідкам у разі невдачі. Щоб боротись із цим потенційно руйнівним надміром оптимізму, потрібно систематично присвячувати час розгляду кількох запитань, які часто не виникають самі собою: «Які майбутні події можуть призвести до того, що цей план провалиться?» і «Що станеться з нами, якщо цей план провалиться?» Дослідники ухвалення рішень, які вивчали цей метод аналізу протилежного, помітили, що він легкий у застосуванні і дуже ефективний у розвіюванні упереджень. Для організації, яка намагається позбутися цього та інших упереджень у процесі ухвалення рішень, він може надавати відчутні переваги. Одне з досліджень понад тисячі компаній довело, що ті з них, які застосовують раціональні методи розвіювання упереджень, отримують на 5–7 % більший прибуток з інвестицій, ніж ті, хто цих методів не використовує[26].
Двадцятого березня 2003 р. Президент Джордж Буш віддав наказ про введення в Ірак збройних сил під командуванням США. Після серії стрімких атак, які знищили уряд Саддама Хусейна, це призвело до тривалої, виснажливої і жорстокої боротьби, за яку США заплатили велику ціну людськими життями, грішми, престижем і міжнародним впливом. Початкове обґрунтування цієї війни з боку адміністрації Буша – необхідність позбавити регіон запасів «зброї масового знищення» Саддама – було спростоване (зброя так і не матеріалізувалася), і воно постійно доповнювалося такими завданнями, як припинення порушень Саддамом прав людини, унеможливлення підтримки Іраком «Аль-Каїди», захист міжнародних джерел постачання нафти і встановлення форпосту демократії на Близькому Сході. Однак адміністрація президента відвернула увагу від цих сумнівних і мінливих причин за допомогою оригінальної медіа-програми, яка змістила погляди громадськості з масштабних питань війни на її повсякденність. Цього результату вдалося досягнути, майстерно змінивши завдання, яке ставили перед собою найбільші новинні агенції світу під час висвітлення цього конфлікту.
Програма з прикріплення журналістів для висвітлення іракської війни стала наслідком спільного рішення представників влади США та директорів найбільших медіа-бюро. Це рішення полягало в розміщенні репортерів безпосередньо у військових підрозділах. Під час воєнних