Я вчора дивився цей запис. Жінка розповідає: «Ми зустрілися на вихідних, каталися на лижах. Він був з купою друзів. Він мені наче сподобався, і ми домовилися про зустріч. Аж потім він напився, пішов додому й ліг спати, а я чекала на нього три години. Я його розбудила й сказала, що мені не подобається, коли зі мною так поводяться. Ти не хороша людина. А він сказав: ну так, я дійсно забагато випив». Їхня перша взаємодія була проблемною, і, правду кажучи, ця модель залишилася в їхніх стосунках.
– Усе не так складно, – веде Ґоттман далі. – Коли я тільки почав проводити такі інтерв’ю, то подумав, що, можливо, ці люди потрапляли до нас у кепські дні. Однак рівень передбачення настільки високий, що якщо ви повторите, то побачите ту саму модель знову і знову.
Аби зрозуміти, що саме Ґоттман каже про шлюби, варто скористатися аналогією того, що у світі абетки Морзе називається почерком. Абетка Морзе складається з крапок і тире, кожна з яких має визначену довжину. Проте ніхто не може ідеально відтворити ці довжини. Коли оператори надсилають повідомлення – особливо використовуючи старі ручні апарати, відомі під назвою телеграфний ключ, – вони варіюють пробіли, чи розтягують крапки й тире, чи поєднують крапки, тире та пробіли в певному ритмі. Абетка Морзе як розмова. Кожна має різний голос.
Під час Другої світової війни британці зібрали тисячі так званих «перехоплювачів» – здебільшого жінок, – у чиї обов’язки входило перехоплювати щодня й щоночі радіопередачі різних підрозділів німецьких військовиків. Німці, звичайно, проводили трансляції за допомогою абетки Морзе, аби британці – принаймні на початку війни – не розуміли, про що йде мова. Утім, особливого значення це не мало, бо вже невдовзі, просто слухаючи ритм передачі, перехоплювачі почали розпізнавати індивідуальні почерки німецьких операторів і, роблячи це, визначати не менш важливу річ, а саме: хто надсилав інформацію.
– Якби ви послухали однакові позивні за певний період, то помітили б, що було троє або, скажімо, четверо різних операторів, які працювали позмінно й мали кожен свої характеристики, – каже Найджел Вест, британський військовий історик. – І незмінно, окремо від тексту, там були преамбули та недозволені розмови. Як у тебе сьогодні справи? Як ведеться твоїй дівчині? Яка в Мюнхені погода? Отож ти заповнюєш невеличку картку, на якій записуєш таку-от інформацію, і невдовзі наче маєш стосунки з цією людиною.
Перехоплювачі створювали описи почерків та стилів операторів, яких вони відстежували. Вони давали операторам імена й складали ретельно продумані короткі характеристики їхніх особистостей. Ідентифікувавши особу, яка надсилала повідомлення, вони вираховували місце сигналу. Тепер вони мали трохи більше інформації. Вони знали, хто де перебуває. Вест розповідає далі:
– Перехоплювачі настільки майстерно володіли мистецтвом характеристики німецьких радіооператорів, що могли буквально відстежувати їх по всій Європі – хай де вони були. Це мало надзвичайну цінність для відтворення