на кшталт:
покинутого сендвіч-бару, у вікні якого все ще висіло запрошення до сніданку;
слюсарної майстерні, котрій було байдуже до маркетингових нюансів («ТУТ ВИРІЗАЮТЬ КЛЮЧІ»);
чи, наприклад, занедбаної перукарні для осіб обох статей, обвішаної купою неймовірних рекламних каламбурів («Знижки на стрижки», або «Гривки і завивки», або «Стрижися вчасно і буде класно»).
Їхати таким шляхом було своєрідною лотереєю: виглядаючи з вікна, вона не знала, де доведеться жити, – серед зелені дерев чи серед лайна. Проте нарешті їхній фургон зупинився перед будинком, гарним будинком, довкола якого були і дерева, і лайно, й тому Клара одразу відчула, як її затоплює хвиля вдячності. Будинок був гарним, не настільки гарним, як вона сподівалася, але й не настільки убогим, як вона побоювалась; спереду і ззаду нього були невеликі садочки, перед дверима – килимок, на дверях – дзвінок, і туалет був усередині… І все це їй коштувало не так уже й багато. Лише її любов. Усього лиш любов. І що б там не було сказано у Коринтян, любов’ю не так уже й важко платити, особливо якщо ти ніколи не зазнав її по-справжньому. Вона Арчі не любила, але ще тоді на сходах вирішила віддати себе йому, якщо тільки він забере її геть. І він це зробив; нехай це не були ні Марокко, ні Бельгія, ні Італія, але тут було гарно – ні, не земля обітована, – просто гарна місцина, краща, ніж всі решта, в яких їй доводилося бувати дотепер.
Клара розуміла, що Арчібальд Джонс не є романтичним героєм. Трьох місяців з ним у смердючій кімнатці в Кріклвуді було цілком достатньо, щоби дійти до такого одкровення. О, ну він, звісно, міг бути ніжним й інколи навіть милим, умів кришталево чисто насвистати кілька нот вранці, акуратно і спокійно водив машину, а ще виявився неймовірно добрим кухарем, проте романтика біля нього й близько не лежала, а вже про пристрасть не доводилось й думати. Проте Клара відчувала, що коли пов’язати себе з аж настільки посереднім чоловіком, то він, принаймні, завжди буде вкрай відданим тобі — твоїй красі, твоїй юності, – бо це ж чи не єдине, що він може тобі дати. З Арчі чомусь так не сталося. Сплив лише місяць після їхнього весілля, а у нього вже з’явився той погляд, котрим чоловіки дивляться крізь тебе. Він знову повернувся у своє холостяцьке життя: пиво з Самадом Ікболом, обіди з Самадом Ікболом, недільні сніданки з Самадом Ікболом – кожну вільну часину він проводив з тим чоловіком у тій паскудній забігайлівці, у тому проклятому «О’Коннелі». Вона намагалася бути розсудливою. Вона запитувала в нього: «Чому ти ніколи не лишишся дома? Чому ти проводиш стільки часу з тим індусом?» Але він лише поплескував її по спині, цілував у щічку, а далі брав маринарку і зникав за дверима; і увесь час одна і та сама стара відповідь: «Я? Сем? Ми просто мандруємо в часі». На це їй нічого було сказати. Вони мандрували у той час, коли її ще не було на світі.
Так, цей Арчібальд Джонс аж ніяк не був лицарем на білому коні. Жодних мрій, жодних сподівань, жодних амбіцій. Чоловік, котрий найбільше у світі