духовку.
– Самаде, Самаде… – сказав він зі, здавалося б, нескінченним жалем у голосі, а далі різко урвав, одним рухом скинув фартух з руки і обв’язав його довкола пояса, – та ти просто сумний маленький чоловічок.
Мухамед підняв голову від горщиків, котрі чистив, і сказав, наче ні до кого й не звертаючись:
– Ото вже ця молодь. Як так можна говорити до старших? Як так можна? Де ділася повага? Як так можна?
– І ти теж іди в лупу, старий, – сказав Шіва, відмахнувшись від нього черпаком, – не вчи мене, ти ж мені не тато.
– Я троюрідний брат дядька твоєї матері, – відповів той.
– Клав я на це, – огризнувся Шіва, – клав і всьо.
Він узяв швабру і потяг її у бік туалетів, але, порівнявшись із Самадом, повернув її і ткнув йому в обличчя.
– Цілуй! – розреготався, а далі, копіюючи сповільнену манеру Ардашіра, додав: – Мооже, колиись ти дістанеш підвиищення, браатіку!
І так велося в усі вечори: приниження від Шіви та інших кельнерів, пихата зверхність Ардашіра; ніколи не бачити Алсани, ніколи не бачити сонця; ховати в кулаку п’ятнадцять пенсів, а потім віддавати їх… Як же відчайдушно йому хотілося начепити собі на груди плакат, великий білий транспарант, на якому б писалося:
Я НЕ ОФІЦІАНТ. Я БУВ СТУДЕНТОМ, НАУКОВЦЕМ, СОЛДАТОМ. МОЮ ДРУЖИНУ ЗВАТИ АЛСАНА МИ ЖИВЕМО У СХІДНОМУ ЛОНДОНІ, АЛЕ МРІЄМО ПЕРЕЇХАТИ НА ПІВНІЧ. Я МУСУЛЬМАНИН, АЛЕ АЛЛАХ ПОКИНУВ МЕНЕ АБО Я ПОКИНУВ АЛЛАХА – ЩОДО ЦЬОГО НЕ ПЕВЕН. У МЕНЕ Є ДРУГ АРЧІІ ЩЕ КІЛЬКА ІНШИХ. МЕНІ СОРОК ДЕВ’ЯТЬ, АЛЕ ЖІНКИ ЩЕ Й ДОСІ ОБЕРТАЮТЬСЯ МЕНІ ВСЛІД НА ВУЛИЦІ. ПРИНАЙМНІ ІНКОЛИ.
Але такого плаката він не мав, а тому набув звички, пристрасті все всім пояснювати, пояснювати постійно, прискіпливо, немов Старий Моряк, говорити з кожним і про все. Чи це важило? А тоді, одного вечора, настає гірке розчарування: і ти розумієш, що важливо вміти схиляти голову, важливо спритно записати замовлення – оце важливо, дуже важливо бути добрим кельнером і слухати, коли хтось каже:
– Молоду баранину з рисом. І чипси. Дякую.
І тоді п’ятнадцять пенсів брязнуть об порцеляну. «Ой, дякую, сер. Який же я вам вдячний».
У вівторок, за кілька днів після весілля Арчі, Самад почекав, поки всі підуть, склав свої білі кельнерські штани (зроблені з тієї самої блискучої тканини, що й скатертини) у правильний квадрат і пішов сходами нагору до контори Ардашіра, оскільки мав його щось запитати.
– Братіку! – скорчив дружню гримасу Ардашір, вгледівши Самада, котрий нервово тупцяв біля дверей його кімнати. Ардашір знав, що Самад прийшов просити надбавку до платні, й хотів продемонструвати свою доброзичливу зацікавленість його становищем, перш ніж остаточно відмовити в проханні. – Братіку, заходь!
– Доброго вечора, Ардашіре Мухул, – сказав Самад, входячи нарешті до кімнати.
– Та сідай, сідай, – з теплом у голосі сказав Ардашір, – не стій, які церемонії між своїми?
Самад був радий такому початку. Все складалося