свій одяг, проте, ще раз глянувши одна на одну, одразу ж віднайшли певність.
– Хіба ж це не дивно, Арчі? – почала Клара, старанно вимовляючи всі приголосні. Вона поклала собі за мету позбутися акценту й намагалася використати кожну нагоду, щоби повправлятися.
– Що-що? – запитав Арчі, котрий на той час був у холі й роздратовано воював з книжковою шафою.
– Ми ж щойно про вас говорили, – знову повернулася Клара до Алсани, – ви в нас нині обідаєте, так?
«Чорношкірі люди, як правило, вельми доброзичливі», – подумала та, усміхаючись до Клари у відповідь і підсвідомо додавши цей факт до решти «за» у переліку «за» і «проти», котрі стосувалися її нової знайомої. З-поміж осіб кожної меншини, котра їй не подобалася, Алсана любила вирізняти когось, хто б слугував винятком для її духовної рівноваги. У Вайтчепел залишилося багато таких спасенних. Китайський хіромант містер Ван, столяр-єврей містер Сегал, домініканка Розі, котра вчащала до них, сподіваючись, на превелике задоволення та жаль Алсани, навернути її в лоно адвентистів сьомого дня, – всі ці щасливчики заслуговували на Алсанине золоте всепрощення, ніби бенгальські тигри, магічним чином позбавлені своїх шкур.
– Ага, Самад казав про це, – відповіла Алсана, хоча цього й не було.
Клара розцвіла:
– Добре… добре!
На мить запала мовчанка. Ніхто не знав, що сказати далі. Обидві жінки глянули вниз уздовж вулиці.
– Ваші черевики виглядають вельми зручними, – завважила Клара.
– Так. Так Бачите, мені доводиться багато ходити. Та ще й з цим… – Алсана поплескала себе по животу.
– Ви вагітні? – здивовано запитала Клара. – Ви така ладна, шо туго навіть не скажеш.
Клара сказала і вмить зашарілася: коли вона хвилювалася або тішилася, то знову збивалася на свою звичну говірку. Алсана тільки посміхнулася, бо не до кінця зрозуміла, що та мала на увазі.
– По вас важко помітити, – поправилася Клара, дещо заспокоївшись.
– Ото вже, – відповіла Алсана з награною веселістю, – невже наші чоловіки нічого одне одному не розказують?
Проте, як тільки вона це вимовила, обом жінкам з неприємністю подумалося якраз протилежне. Що їхні чоловіки насправді розповідають одне одному все. І лише їх вони тримають у пітьмі незнання.
4
Троє на підході
Арчі був на роботі, коли дізнався про новину. Клара була вже на другому з половиною місяці.
– Не може бути, кохана!
– Не може, а є!
– Ти не вагітна!
– Вагітна! І я питала доктора, яким вуно буде, напуловину білим і чорним чи шо, ну і про решту. Я тубі кажу, всьо муже бути. Воно навіть може мати гулубі очка! Пудумай тіки!..
Арчі про таке думати не міг. Він не міг собі уявити, як ото якийсь шматок його самого змагатиметься десь у генному басейні зі шматком Клари, а потім ще візьме й переможе. Але ж яка можливість! І що це буде за істота?! Він рвонув з офісу на Еустон-роуд, щоби купити коробку сигар. Через двадцять хвилин він увірвався