й запитую: навіщо?
– Аби довести тобі, що я можу.
Він відпив ковток вина. Яке й насправді було добрим.
– Ти довела, – кивнув, – що можеш. А насправді могла б просто сказати про це, хоча б і зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти захотіла зробити це інакше та зрозуміліше. Тож я й запитую: що далі?
– Я й сама про це думаю. – Вона хижо глянула на нього з-під вій. – Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажімо так, що дію я від імені й за дорученням кількох моїх конфратерів. Чародіїв, які мають на тебе певні плани. Чародії ті, обізнані з моїми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цілком придатна для того, аби поінформувати тебе про їхні плани. Поки що це все, що я можу тобі відкрити.
– Небагато.
– Ти правий. Але поки що – соромно це визнати – я й сама не знаю більше, бо не сподівалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко відкриєш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таємницею. Коли я знатиму більше, більше й відкрию. Будь терплячим.
– А справа моїх мечів? Це елемент цієї гри? Цих таємничих чародійських планів? Чи ще один доказ твоїх можливостей?
– Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося.
Він повірив не до кінця. Але теми не продовжив.
– Твої конфратери-чародії, – сказав, – останнім часом наввипередки демонструють мені антипатію та ворожість. Зі шкіри лізуть, аби мені досадити та зіпсувати життя. У кожній поганій пригоді, що зі мною трапляється, я маю право шукати сліди їхніх масних пальчиків. Послідовність нещасливих збігів. Кидають мене у в’язницю, потім випускають, потім повідомляють, що мають стосовно мене певні плани. Що твої конфратери придумають цього разу? Я навіть боюся робити якісь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуєш мені залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоїм доносом, потрапить на розгляд суду.
– Але ж тим часом, – усміхнулася чародійка, – ти можеш максимально скористатися свободою й тішитися її благами. На суді стоятимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі потрапить до суду, бо я зовсім у тому не впевнена. А навіть якщо й так, то повір: причин для переживань немає. Довірся мені.
– З довірою, – парирував він із посмішкою, – можуть бути проблеми. Справи твоїх конфратерів останнім часом серйозно підірвали мою довіру. Але я намагатимуся. А зараз я піду. Аби вірити й терпляче чекати. Уклоняюся.
– Не вклоняйся ще. Ще хвилинку. Мозаїко, вина.
Змінила позу в кріслі. Відьмак надалі вперто вдавав, що не бачить відкритих у розрізі сукні колін та стегон.
– Що ж, – сказала вона за мить, – немає чого те пом’якшувати. Відьмаків ніколи добре не сприймали в нашому середовищі, але нам було досить вас ігнорувати. Було так до певного часу.
– До часу, – йому набридли ці виверти, – коли зв’язався я з Йеннефер.
– Ні, помиляєшся. – Вона втупила в нього очі кольору жадеїту. – До того ж двічі. Primo, то не ти зв’язався з Йеннефер, а вона – з тобою. Secundo, зв’язок той мало кого дратував,