Цього не можна так залишити.
– Прошу, – голос Мозаїки трохи змінився, – не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…
А за мить додала:
– Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.
– Лагідно?
– Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.
– Чи воно…
– Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.
– Я йду до неї. Зараз же.
– Погана ідея. Ти не можеш…
Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.
– Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!
– Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.
З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[20], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.
– Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм[21]! Викликаю тебе на бій, відьма…
Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.
– Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.
Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.
– Прошу, – повторила Мозаїка. – Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.
Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.
– Я іду до твоєї майстрині, – заявив жорстко.
– Погано, – покрутила вона головою. – Будуть наслідки.
– Для тебе?
– Ні. Не для мене.
Розділ 7
Wild nights! Wild nights!
Were I with thee,
Wild nights should be
Our luxury!
So daily I renew my idle duty
I touch her here and there – I know my place
I kiss her open mouth and I praise her beauty
And people call me traitor to my face.
Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.
«Nil