Анджей Сапковський

Відьмак. Сезон гроз


Скачать книгу

І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

      – Ти поводишся, – сказала нарешті, – наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

      – Для мене завжди вперше, – визнав він, затримавшись. – А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

* * *

      – Я родом зі Скелліге, – сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. – Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, – продовжила, коли він промовчав, – щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

      «Ні, не марю, – подумав він. – Я маю її щодня».

* * *

      Настав день літнього сонцестояння, а після нього – магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

      Ніч коротка, наче миттєвість.

      Ніч шалена й сяюча від блискавок.

* * *

      Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

      – Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

      – У тебе сьогодні вихідний, – відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. – Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

      – Пацієнток?

      – Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

      – Не йди ще. Я хотів би…

      – Не знаю, що ти хотів би, – перебила вона. – Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.

      – Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, її немає тут, вона нас не бачить.

      – Вона бачить усе, що хоче побачити, їй для цього вистачить лише кількох заклять та артефакту. І не думай, що ти маєш на неї хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось інше, аніж… – рухом голови вона вказала на спальню. – Прошу тебе, не називай при ній мого імені. Навіть мимохідь. Бо вона це мені пригадає. Нехай навіть через рік, але пригадає.

      – Якщо так вона тебе сприймає… Ти не можеш просто піти?

      – Куди? – обурилася вона. – До ткацької мануфактури? Підмайстром до кравця? Чи відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті, – глянула вона на нього за мить, – я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.

      – Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?

      – Навіщо б мені брехати?

      – Вибач?

      – Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?

* * *

      – Сьогодні