став реінкарнацією Скульптора.
У Дена трусилися руки, коли він відкривав конверт. Може, це звичайне вибачення, припустив він, адже цілком можливо, що батьки Фелікса хотіли з ним зв’язатися і вибачитись за усі прикрощі, яких завдав їхній син.
Ден глибоко вдихнув і знову озирнувся, щоб пересвідчитись, що поруч нікого немає. Крізь прочинене вікно він чув, що Сенді на кухні миє посуд.
Любий Деніеле!
Напевне, ти дуже здивуєшся, отримавши цього листа, хоча я й сподівалася, що мені не доведеться його надсилати, але виявилося, що це наш єдиний вихід.
Справді, я не маю права просити тебе про це, але, будь ласка, зателефонуй мені, щойно отримаєш цього листа. Якщо ти не захочеш… Ну, скажу лише, що можу тебе зрозуміти.
603-555-2212
Будь ласка, зателефонуй.
Усього найкращого,
Лідія Шеридан.
Роздiл № 2
Ден не міг вирішити, чи йому викинути листа у смітник, чи негайно ж набрати номер. Він чув, як у маминих руках побрязкує посуд. Він ще раз перечитав листа, помахав аркушем у повітрі, зважуючи різні варіанти.
З одного боку, він би з радістю назавжди викинув Фелікса зі своєї пам’яті. А з іншого…
З іншого боку, він злукавить, якщо скаже, що йому ніколи не було цікаво, як почувається його колишній сусід по кімнаті. Адже після того, що сталося, залишилось ще так багато запитань. Усередині все захололо, і він ніяк не міг позбутись цього відчуття.
«Фелікс потребує твоєї допомоги. Ти теж потребував допомоги. Хіба справедливо називати його безнадійним?»
Він повернувся до вікна праворуч. Його мама щось наспівувала, і ця тихенька мелодія линула надвір, туди, де він сидів. З клена, що нависав над ґанком, злетіло кілька листочків. Скільки б разів Пол не зрізав його гілки, він далі тягнувся до будинку. Але його тата це не зупиняло.
Ден узяв телефон і, поки не встиг вигадати нових відмовок, набрав номер Лідії Шеридан.
Один за одним пішли гудки, і на якусь мить він був упевнений, що вона не відповість. Він навіть сподівався на це.
– Алло?
– Алло, Лідіє? Тобто місіс Шеридан? – Його голос був такий дзвінкий, що він аж сам здивувався.
– Так, це я… Хто це? Я не знаю вашого номера.
Вона, як і Фелікс, говорила тихо і розмірено, але її голос був трохи спокійнішою жіночою версією того голосу, який він досі пам’ятав.
– Це Ден Кроуфорд. Ви надіслали мені листа, у якому просили зв’язатися з вами. Отож… Ну, тому я й телефоную.
На мить, що здалася вічністю, на тому боці повисла тиша. Нарешті Ден почув уривчасте дихання Феліксової мами.
– Дякую, – сказала вона таким голосом, ніби от-от розплачеться. – Просто ми… Ми вже не знаємо, що робити. Здавалося, що він видужує. Його лікарі справді вважали, що йому стає краще. А зараз він наче у якомусь трансі. Він говорить тільки про тебе, день у день – усе повторює «Деніел Кроуфорд, Деніел Кроуфорд».
Ця інформація викликала у хлопця, м’яко кажучи, неприємні відчуття.
– Мені дуже шкода, але я не впевнений, чи зможу чимось