зрадіють зустрічі, і ця втіха розвіє весь їхній смуток. Він поцілує сестрицям руки та складе до їхніх ніг усі багатства: діаманти, смарагди, нефрити.
Того дня зустріне він і юну дівчину, прекрасну, як місяць уповні. Зуби в неї будуть – наче перли, груди – немов стигла айва, і вона піде від нього, але нишком усміхнеться йому. Він врятує її від жахливої небезпеки (коли вона тонутиме чи коли на неї нападуть розбійники або дикі звірі – ця частина мрії у Джахана щоразу змінювалася). Коли вона поцілує його, її губи на смак будуть, мов краплі дощу, а її обійми будуть солодші за смокви з медом. Вони закохаються одне в одного, і вона скупає його у своїх ласках, немов у духмяних водах. І щастя їхнє буде таким безхмарним, що навіть через багато років після того, як вони помруть від старості в обіймах одне одного, люди пам’ятатимуть їх як найщасливіше подружжя на Божому світі.
Перші дні у звіринці були б для Джахана значно важчими, коли б його не взяв під свою опіку Олев – приборкувач левів. Цей чоловік був відчайдушний сміливець, але мав одне дивацтво: він повсякчас годив своїм вусам – по п’ять разів на день їх розчісував, мастив воском і пахощами. Як і Джахан, він десь у далеких краях мав сім’ю; це життя він втратив, коли в десять років його забрали работорговці. Яскраво-руде волосся, міцна статура й особливо – його хоробрість – визначили долю Олева. Хлопця, вирваного з сім’ї, привели до османського палацу, звідки він так і не вийшов.
Кожного ранку зі сходом сонця доглядачі вмивалися з мармурового фонтана, де вода була така холодна, що аж руки червоніли. Перед полуднем вони разом їли пшеничну юшку і хліб, увечері наїдалися рису, щедро здобреного курдючним жиром. Коли наставала ніч, вони клали голови на грубі мішки, де жили цілі полчища вошей. Усюди були гниди. І блохи теж. Вони скакали з тварини на людину, з людини на тварину. Коли вони кусалися, а це вони робили часто, то лишали запалені сліди, які набрякали й свербіли. Час від часу доглядачі оглядали своїх великих і малих підопічних, натирали їх товченою камфорою, кардамоном і лимонною травою. Проте хоч як вони старанно шукали, якась одна блоха все одно десь залишалася. А однієї й було досить.
Двічі на тиждень Головний білий євнух, Гвоздичний Каміль-ага, заходив із перевіркою. Він ніколи нікого не сварив. Не підіймав голосу. Однак цього чоловіка чи не найдужче боялись у палаці, а лютий погляд його був гостріший за кинджал. Шкіра Каміль-аги була така світла, що під нею можна було розгледіти тонке плетиво судин. Під очима в нього були темні кола: казали, це від того, що він уночі ходить коридорами гарему і спить не більше, ніж пугач на полюванні. Знаючи, що Каміль-ага може розгнівитися через навіть найменший бруд, доглядачі без кінця все чистили й прибирали. Відчищали від басейнів сечу, підбирали нечистоти, мили миски, з яких годували тварин. Джахан не був певний, що ця боротьба за чистоту була приємна самим тваринам. Без природних запахів – своїх власних та істот протилежної статі – вони починали сваритися за територію. Доглядачам