які успадкували таке ж розкішне волосся, як у матері, хоч і не всю її вроду. Тоном, якого ніхто від хлопчика не очікував, він попросив їх стати біля Пакізи. На його полегшення, вони так і вчинили, узявшись за руки, не всміхнувшись, ніби не бачили в тому нічого незвичайного. Мати й сестри обережно наблизилися до слонихи, як він їх попросив, і вітер розвівав їхнє прекрасне волосся. Вони стали спинами до вітру, і їхні коси ніжно торкалися величезного живота Пакізи. Разом мати і сестри утворили дивовижний плащ, який висів у повітрі, ніби летючий килим. Джахан чув, як дядько кричить і лається у домі. Матінка, певне, теж його чула. Проте вони все одно не зрушили з місця. У повітрі було щось невимовно прекрасне, яке можна було назвати хіба що благословенням. І в ту мить хлопчик прошепотів до слоненяти в утробі:
– Бачиш, тут не так погано. Ти можеш спокійно виходити.
Потім дядько побив матір за непослух. Коли Джахан намагався втрутитися, перепало і йому. Тієї ночі він спав у хліві. А вранці прокинувся у дивній тиші.
– Мамо! – закричав він. У відповідь – тиша.
Він стояв біля Пакізи, яка виглядала так, як завжди, – аж тут її живіт смикнувся один раз, другий. Хлопчик помітив, що ззаду в неї набрякло – і знову став кликати матір і сестер, хоча тепер уже зрозумів, що в хаті нікого немає. Пакіза почала трубити, її піхва тремтіла і смикалася, страшенно розтягуючись. Джахан раніше бачив пологи у тварин: у кобили, кози – але не у слонихи. Він пригадав, що у Пакізи це вже шосте дитя, отож вона знає, що робити; проте голос у його голові – мудріший голос – попередив: краще не покладати надії на природу, доведеться допомагати. От лише зараз чи потім, голос не сказав.
Маля з’явилося у сорочці – мокрій та слизькій, наче камінь у ріці. Випало на землю – і навколо розлилася рідина. На диво швидко слоненя вилізло із сорочки, поплямоване кров’ю та слизом, бліде, аж прозоре. Хлопчик! Крихке слоненя виглядало таким стомленим, наче подолало довгий шлях. Пакіза понюхала малюка, обережно підштовхнула його до себе кінчиком хобота. Стала жувати слизьку склянисту сорочку. Тим часом слоненя, сліпе, як кріт, звелося на ніжки. По всьому його тілу ріс молочно-білий пух. Саме розмір і колір слоненяти стурбували Джахана. Перед хлопцем стояв найменший слон у всьому царстві! І був він білий, наче варений рис…
Син Пакізи був майже удвічі менший за всіх інших її новонароджених слоненят. Як і в них, хобот у нього був коротенький, і перше молоко він мав ссати ротом; тільки от, на відміну від інших слоненят, він не сягав своїй матері навіть до колін. Наступну годину Джахан дивився, як мати-слониха підштовхує малюка, дедалі нетерплячіше, до себе – та марно.
Переконаний, що треба щось робити, хлопчик метнувся в далекий закуток хліва, де лежав усякий реманент. Була там і грубо збита бочка, наполовину повна зимового корму для слонів. Коли він її відсунув, з кутка вибіг пацюк. Стоячи на товстому шарі пилюки, хлопчик висипав із бочки корм і підкотив її туди, де стояли мати з дитиною. Потім збігав до хати по казанок. Урешті підсунув бочку якомога ближче до Пакізи й став на неї.
Побачивши її набубнявілі соски, хлопчик трохи