втомленою, хоча вечір ще ледве почався. Але того вечора так ніхто й не прийшов, окрім старого Кенерлі, який усе пропустив. Та він не надто здивувався, уздрівши Норта: напевно, йому вже хтось розповів, що сталося. Кенерлі замовив собі пива, спитав, де Шеб, і облапав її.
Пізніше до неї підійшов Норт і дрижачою, без-права-на-життя рукою простягнув якийсь складений папірець.
– Ледь не забув, – сказав він. – Він залишив тобі оце. Якби я забув, він би повернувся й прикінчив мене, це точно.
Папір був дорогий: предмет розкошів, із яким і поводитися слід відповідно, – але тримати в руках цей аркуш їй не подобалося. Мимоволі виникало враження, що він важкий і брудний. Напис на ньому (лише одне слово) промовляв:
– Звідки йому відоме моє ім’я? – спитала вона Норта, але той тільки головою похитав.
Розгорнувши, вона прочитала:
Ти хочеш знати, що таке Смерть. Я залишив йому слово. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ. Вимовиш це слово – і його пам’ять відкриється. Він розповість тобі, що лежить там, у потойбіччі. Розкаже, що бачив.
Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.
Дізнавшись про все, ти збожеволієш.
Але рано чи пізно ти все-таки спитаєш.
Ти нічого не зможеш із цим вдіяти.
Гарного тобі дня!
Волтер О’Дим
P. S. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.
Ти спробуєш його забути, але рано чи пізно воно вилетить із твого рота, як блювотиння.
ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.
Так – о Господи, – вона знала, що зробить це. Це слово вже бриніло в неї на губах. Дев’ятнадцять, – скаже вона, – слухай, Норте: дев’ятнадцять. І перед нею розкриються всі таємниці Смерті та потойбіччя.
Рано чи пізно ти спитаєш.
Наступного дня все йшло майже своїм звичаєм, от тільки діти більше не бігали за Нортом. Але через день цькування відновилося. Життя повторно ввійшло в свою приємну колію. Діти разом позбирали вирвані з корінням стебла кукурудзи й за тиждень після воскресіння Норта спалили їх посеред вулиці. Миттєво спалахнув яскравий вогонь, і майже всі завсідники бару, мов метелики, висипали чи виповзли надвір подивитися, як він горить. Вони справляли враження первісних людей. Їхні обличчя наче ширяли між полум’ям і холодним сліпучо-білим сяйвом небес. Дивлячись на них, Еллі раптом відчула, як її душу пройняв гострий біль відчаю через безвихідь ситуації, у якій опинився цей світ. Розлад і розбрат. У центрі більше не залишилося клею. Щось десь руйнується, і коли воно впаде, то настане кінець усьому. А вона ніколи не бачила океану, та вже й не побачить.
– Якби ж то я мала хоробрість, – пробурмотіла вона. – Якби в мене була мужність, рішучість…
На звук її голосу Норт підвів голову й тупо посміхнувся їй – прямісінько з пекла. Справді, мужності в неї не було. Тільки шинок та шрам. І слово. Воно борсалося за її міцно стуленими вустами, шукало виходу. А що як вона покличе його до себе і, знемагаючи від смороду, підсунеться поближче? А що як вона прошепоче це слово у восковий отвір, який він називає вухом? Вираз його очей зміниться. Вони стануть його очима – очима