але він точно не брехун.
– Але ж…
– Якщо відчуєш сильну потребу вимовити його, приходь сюди, сховайся під ковдри і говори, говори, говори його – викрикуй його, якщо треба, – поки вона не минеться.
– Врешті-решт настане час, коли не минеться.
Стрілець не відповів, бо знав, що це правда. Пастку задумано з моторошною досконалістю. Якщо хтось сказав тобі, що ти потрапиш до пекла, якщо уявлятимеш свою матір голою (коли стрілець був дуже молодим, йому таке сказали), то врешті-решт так і станеться. А чому? Та тому що ти не хотів уявляти матір голою. Тому що ти не хотів потрапляти до пекла. Бо якщо є ніж і рука, яка його триматиме, то розум зрештою зруйнує сам себе. І не тому, що хотів, а тому, що не хотів.
Раніше чи пізніше Еллі покличе Норта і скаже йому слово.
– Не йди, – сказала вона.
– Побачимо.
Він повернувся до неї спиною, але вона заспокоїлася. Він залишиться, принаймні на деякий час. Еллі задрімала.
Перш ніж остаточно провалитися в сон, вона подумала про те, як Норт звертався до нього – тією дивною мовою. Тоді вона вперше за весь час знайомства побачила, що її загадковий новий коханець проявив емоції. Навіть кохаючись, він мовчав, і лише наприкінці його дихання ставало частішим, а потім на мить чи дві зупинялося. Він наче вийшов із казки чи міфу: фантастична, небезпечна істота. Цікаво, він може виконувати бажання? Чомусь вона в цьому не сумнівалася, як і в тому, що її бажання точно справдиться. Він трохи затримається тут. Такого бажання цілком досить для такої нещасливої сучки зі шрамами, як вона. Завтра буде достатньо часу, аби подумати про якесь друге чи навіть третє. І на цій думці її зморив сон.
IX
Вранці вона приготувала йому вівсяну кашу, яку він з’їв без зайвих слів. Просто вкидав їжу до рота, не думаючи про Еліс, ледве помічаючи її. Він знав, що мусить іти. З кожною зайвою хвилиною перебування тут чоловік у чорному віддалявся все більше. Напевно, зараз він уже перейшов сланці й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на південний схід, і стрілець знав причину.
– У тебе є карта? – спитав він, підвівши очі.
– Міста? – розсміялася вона. – Воно таке мале, що карта не потрібна.
– Ні. Території, що лежить на південному сході.
Її посмішка враз зів’яла.
– Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.
– Що на іншому боці пустелі?
– Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. – Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці й вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. – Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…
Він підвівся.
– Куди ти? – У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.
– На стайню. Коли щось кому й відомо, то це конюхові. – Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. – І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.
Але поки що ні. Вона звела на нього очі.
– Обережніше