ми познайомилися.
– І що ж вам було відомо тоді? – поцікавився він.
– Ну, що ви жили в Мендерлеї і що втратили дружину. – Ось тоді я врешті-решт його й вимовила, слово, яке впродовж багатьох днів вертілося в мене на язиці. Дружина. Це виявилося просто, нескладно, неначе згадати про неї було найзвичайнісінькою річчю. Дружина. Це слово зависло в повітрі, щойно я його проказала, воно почало витанцьовувати переді мною, й оскільки він сприйняв його мовчки, без коментарів, воно стало ще мерзеннішим і жахливішим, зробилося забороненим, неприродним для уст. Та я не могла його відкликати, воно вже ніколи не буде непромовленим. Перед моїми очима знову постав напис на титульній сторінці томика поезій і та химерна похила «Р». Щем і холод заполонили моє серце. Він ніколи мені не пробачить, і нашій дружбі настане кінець.
Пам’ятаю, як дивилася в лобове скло поперед себе, не бачачи дороги, що швидко проминала повз, у моїх вухах усе ще дзвеніло те промовлене слово. Тиша перетворювалася на хвилини, а хвилини перетворювалися на милі, і всьому кінець, думала я, більше ніколи я з ним не їздитиму. Завтра він поїде геть. І знову з’явиться місіс Ван Гоппер. Ми з нею прогулюватимемось терасою, як і раніше. Носій спустить його валізи. Краєм ока я побачу їх у вантажному ліфті з новими наклейками. Метушня й незворотність від’їзду. Почується звук перемикання передач, а тоді й він змішається з гуркотом дорожнього руху та зникне, поглинутий навіки.
Я так заглибилася у свою уяву – навіть бачила вже, як портьє кладе собі до кишені його чайові й повертається до готелю крізь обертові двері, кажучи щось через плече швейцару, – що не зауважила, як автомобіль сповільнив хід, і знову повернулася до реальності, лишень коли ми спинилися, з’їхавши на узбіччя. Він сидів нерухомо, без капелюха, з огорненою білим шарфом шиєю, і здавався ще більш схожим на середньовічний портрет, ніж зазвичай. Він не належав цьому яскравому ландшафту, він мав би стояти на сходах хирлявого собору, з плащем за спиною, а в цей час якийсь жебрак у нього під ногами випрошував би кілька золотих монет.
Друг зник, зникли його доброта й невимушена товариськість, не стало й брата, який дражнив мене тим, що я гризла нігті. Цей чоловік був мені незнайомий. Я запитала себе, навіщо сиджу поруч із ним у машині.
Тоді він розвернувся до мене й заговорив.
– Трохи раніше ви сказали про винахід, – промовив він, – про систему збереження пам’яті. Ви сказали, що вам би хотілося, щойно вам заманеться, пережити минуле знову. Боюсь, моя точка зору кардинально відрізняється від вашої. Всі мої спогади гіркі, і я волію робити вигляд, що їх не існує. Рік тому сталося те, що змінило все моє життя, і тепер я хочу забути кожну мить свого існування до того випадку. З тими днями покінчено. Їх стерто з пам’яті. Я мушу почати жити заново. Коли ми вперше зустрілися, ваша місіс Ван Гоппер запитала мене, навіщо я приїхав до Монте-Карло. Він поклав кінець тим спогадам, які ви хотіли б воскресити. Звісно, це виходить не завжди; іноді їх запах надто сильний, аби втриматися у флаконі, настільки сильний, що я не можу