в невідомому для мене напрямку. Дорога здіймалася пагорбами, услід за нею здирався нагору автомобіль, і ми кружляли у високості, неначе птахи в повітрі. Як же його автомобіль відрізнявся від квадратного старомодного «даймлера», який місіс Ван Гоппер винаймала на сезон, щоб тихими вечорами їздити до Ментони, і в якому я, сидячи на маленькому сидінні спиною до водія, мусила витягувати шию, щоб побачити краєвид. Мені подумалося, що в його автомобіля були крила Меркурія, адже ми здиралися дедалі вище й мчали небезпечно швидко, проте ця небезпека приносила мені задоволення, бо була для мене чимось новим, бо я сама була молодою.
Я пам’ятаю, як гучно сміялася, і мій сміх звіювало вітром геть; але, поглянувши на нього, я виявила, що він більше не сміється, він знову став мовчазним і відстороненим, учорашнім чоловіком, який закрився у своєму загадковому єстві.
А ще я усвідомила, що автомобіль не може рухатись далі, ми досягли вершини, і під нами простягався шлях, яким ми приїхали, стрімкий і порожній. Він зупинив автомобіль, і я побачила, що край дороги межував із прямовисним схилом, який переходив у порожнечу, обривався на висоті, ймовірно, двох тисяч футів. Ми вийшли з машини й подивилися вниз. Це мене нарешті протверезило. Я зрозуміла, що між нами й урвищем відстань у півдовжини автомобіля. Море, мов зім’ята мапа, сягало горизонту й плескалося в гострих обрисах узбережжя, а будинки нагадували білі черепашки в округлому гроті, подекуди поцятковані променями великого помаранчевого сонця. Коло нас, на пагорбі, сонячне світло було іншим, тиша робила його ще яскравішим, ще суворішим. Наш вечір змінився; він уже не був прозорим і легким, як осіння павутинка. Вітер стих, і раптом похолоднішало.
Коли я заговорила, мій голос прозвучав надто легковажно, дурнувато, це був нервовий голос людини, яка почувалася ніяково.
– Вам знайоме це місце? – запитала я. – Ви вже тут бували раніше?
Він поглянув у мій бік, не впізнаючи мене, і я з уколом тривоги зрозуміла, що він, певно, геть про мене забув, ймовірно, це тривало вже довго, він так заблукав у лабіринті своїх неспокійних думок, що я припинила для нього існувати. Його обличчя мало такий вираз, як у людини, яка ходить уві сні, і в одну шалену мить я подумала, що, можливо, він ненормальний, дещо не сповна розуму. Я, звісно, чула про людей, схильних впадати в транс, вони підкоряються дивним законам, про які нам нічого не відомо, виконують сплутані накази свого напівпритомного розуму. Можливо, він був одним із них, і от ми опинилися всього за шість футів від смерті.
– Вже вечоріє, поїдемо назад? – запропонувала я, але мій безтурботний тон і невдала усмішка навряд чи могли б одурити навіть дитину.
Звісно, я помилилася, зрештою, з ним було все гаразд, адже, коли я тоді заговорила вдруге, він позбувся своєї мари й почав вибачатися. Припускаю, що я дуже зблідла й він це помітив.
– Моєму вчинку немає жодного виправдання, – сказав він і, взявши мене за руку, підштовхнув назад до автомобіля, ми знову