– і, мугикаючи мотив пісні, зайшла до спальні, де на неї очікувала кравчиня.
Я стала коліньми на кушетку біля вікна й поглянула на вечір. Досі яскраво світило сонце й віяв сильний радісний вітер. За півгодини ми мали сісти за бридж: вікна щільно зачинять, центральне опалення ввімкнуть на повну потужність. Я подумала про попільнички, які мені доведеться чистити, та про те, як розчавлені, заплямовані помадою недопалки валятимуться впереміж із надкушеними шоколадними цукерками. Бридж важко дається тим, хто виріс на іграх у снап та «Щасливі родини»; окрім того, її друзям було нудно грати зі мною.
Я відчувала, що моя юність ставала на заваді їхньому спілкуванню, що в моїй присутності, як і в присутності покоївки – доки та не принесе їм десерт, – вони не могли вільно зануритися в море скандалів і звинувачень. Її друзі-чоловіки в цей час виявляли щось на кшталт вимушеної сердечності й ставили мені жартівливі запитання стосовно історії або мистецтва, гадаючи, що я нещодавно закінчила школу й це єдине, про що я здатна говорити.
Я зітхнула та відвернулася від вікна. Сонце здавалося таким обнадійливим, і веселий вітер збивав на морі білу піну. Я подумала про той куточок у Монако, повз який проїздила день чи два тому, де перекошений будинок прихилився до вимощеної бруківкою площі. Високо в похиленому даху було віконечко, вузьке, мов щілина. В ньому могло зберегтися щось середньовічне; і, взявши зі столу папір та олівець і цілковито поринувши в уяву, я намалювала профіль – блідий, з орлиним носом. Похмурий погляд, високе перенісся, зневажливо піднята верхня губа. І додала гостру бороду та мереживо довкола шиї, як колись давно, за інших часів, це зробив художник.
Постукали у двері, і з запискою в руці зайшов хлопчик-ліфтер.
– Мадам у спальні, – повідомила йому я, але він покрутив головою й сказав, що це для мене. Я відкрила конверт і побачила один-єдиний аркуш поштового паперу зі словами, написаними незнайомим почерком.
«Прошу вибачення. Цього вечора я поводився дуже грубо». І все. Ні підпису, ні вступу. Втім моє ім’я на конверті написали правильно – це було незвично.
– Відповідь буде? – поцікавився хлопчик.
Я відвела погляд від нерозбірливих літер.
– Ні, – відказала я. – Ні, відповіді не буде.
Коли він пішов, я поклала записку до кишені й знову повернулася до малювання олівцем, але, невідомо чому, це більше не приносило мені задоволення; обличчя виглядало закляклим і неживим, а мереживний комір і борода нагадували реквізит із фарсу.
4
На ранок після партії в бридж місіс Ван Гоппер прокинулася з хворим горлом і температурою 38,8°. Я зателефонувала її лікарю, він одразу ж прийшов і діагностував звичайний грип.
– Ви маєте лишатися в ліжку, доки я не дозволю вам вставати, – повідомив він їй. – Мені не подобається, як б’ється ваше серце, і якщо ви не лежатимете в абсолютному спокої, краще йому не стане. – Обернувшись до мене, він продовжив: – Я б радив, щоб за місіс Ван Гоппер доглядала досвідчена медсестра. Вам її не підняти. Це триватиме лише зо два тижні.
Я