пером сидів набакир, виставляючи напоказ широке, безволосе, мов коліно школяра, чоло. В одній руці вона тримала здоровенну сумочку, з тих, у яких носять паспорти, ділові щоденники та результати гри в бридж, а іншою – бавилася з тим своїм незмінним лорнетом, ворогом особистого простору інших людей.
Вона підійшла б до столика в кутку ресторану біля вікна, за яким сідала завжди, і, піднісши лорнет до своїх крихітних свинячих оченят, подивилася б праворуч і ліворуч, а тоді зневажливо вигукнула б: «Жодної відомої людини. Треба сказати керівництву, щоб зробили мені знижку. Навіщо, вони думають, я сюди приходжу? Дивитися на лакеїв?» І покликала б офіціанта своїм різким голосом, який звучав, мов стакато, і різав повітря, наче пилка.
Наскільки не схожий маленький ресторанчик, у якому ми сьогодні сидимо, на величезну, ошатну й показну залу готелю «Кот д’Азюр» у Монте-Карло; і як відрізняється мій теперішній сусіда за столом, що спокійними, гарними руками тихо й методично чистить мандарин, раз по раз відриваючись від свого заняття й даруючи мені усмішку, від місіс Ван Гоппер, яка своїми товстими, обвішаними коштовностями пальцями рилася в тарілці з високою гіркою равіолі та водночас стріляла очима в бік моєї страви, боячись, що я обрала кращу. Їй не варто було перейматися, адже офіціант із надзвичайною, властивою його професії швидкістю вже давно вирахував, що мій статус нижчий, ніж у місіс Ван Гоппер, і я її прислуга, тому приніс мені тарілку з холодною яловичиною і язиком, які півгодини тому хтось повернув до буфету, – вони були погано нарізані. Як дивує ця злоба слуг і їхня відверта нетерпимість! Пригадую, коли раз гостювала з місіс Ван Гоппер у котеджі за містом, то покоївка ніколи не відповідала на мій боязкий дзвінок і не приносила мені взуття, а ранковий чай, холодний, мов лід, залишала під дверима моєї спальні. У «Кот д’Азюр» було так само, хоч і дещо легше, та іноді навмисна байдужість перетворювалася на фамільярність, самовдоволену й образливу, через що купівля марок у портьє оберталася на випробування, якого я воліла уникати. Якою ж юною і недосвідченою я, певно, тоді здавалась та й почувалась! Надто вразлива, надто незріла, я відчувала уколи шипів і шпильок у словах, які насправді були лише булькою в повітрі.
Добре пам’ятаю ту тарілку з яловичиною і язиком. Сухий, неапетитний, нарізаний клином із зовнішнього кінця, проте мені забракло сміливості від нього відмовитися. Ми їли мовчки, оскільки місіс Ван Гоппер любила зосереджуватися на їжі, і з того, як соус стікав її підборіддям, я могла виснувати, що равіолі таки припали їй до смаку.
Це було не те видовище, яке могло б викликати в мене апетит до власноруч обраної холодної страви, тож, відвернувшись від неї, я помітила, що сусідній столик, який був порожнім три дні поспіль, знову хтось зайняв. Метрдотель із особливим кивком, який він беріг для важливих гостей, проводжав новоприбулого до його місця.
Місіс Ван Гоппер відклала виделку й потягнулася по свій лорнет. Я шарілася