Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко

ага. От. Завжди треба.

      Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

      – Ану давай сюди!

      Я вдарила його сильніше, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, на грубих руках.

      – М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

      Юрба відповіла йому завиванням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлюченим я його ніколи не бачила.

      – Жритраву! – від звуку його голосу людожери аж присіли. – Кровососи, порву, принишкніть усі!

      Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння (Уйма звик розмовляти і видихаючи, й вдихаючи).

      – Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він здавався, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

      Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, мимохідь нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

* * *

      Усередині смерділо підгорілим салом. У темряві серед білого дня горіла лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному верху постукувала каменем по залізному стрижню – карбувала щось на мідній пластині.

      – Привіт, Філумено, – сказала я.

      Вона схилила голову:

      – Мій володар дозволить мені говорити?

      – Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

      – Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

      Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? (Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.)