.

з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…

      – Зайцева?!

      Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив брехні та наклепи, але робив це так спокійно та вправно, що я помалу стала сумніватись – може, це правда? Некромант на таке здатен…

      – Якби у нас був обшук – мати б уже прибігла сюди…

      – А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник – вимкнений?

      Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, – таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.

      – Я тобі не вірю! Ти… Чого тобі треба?!

      У нього були чорні очі-провалля. Дуже чорні на білому обличчі.

      – Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.

      – Що?! Та ти що!.. Пішов ти до дідька!

      – Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани – це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.

      Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.

      – Що ти… знову брешеш, так?!

      – Ні.

      – А Оберон?…

      – Із Обероном – особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові підтримку, а він не хоче.

      – Бо ти ошуканець і негідник!

      – Ні, бо я некромант. А в Гарольда – забобони.

      – Просто він розумніший!

      – Гарольд? Розумніший? Не сміши мене… Він дивиться на світ отак, – Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. – Ти потрібна в Королівстві. По-перше – як союзник, а по-друге – щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.

      – Ти? Гідний довіри?! Пам’ятаєш, що ти зробив зі мною? Ти ж…

      – Ходімо у Королівство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.

      – Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…

      – Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи від столиці.

      – Не вірю!

      – Що, не йдеш у Королівство?

      – Ні!

      – А якщо я запроторю тебе в колонію для неповнолітніх?

      Я болісно ковтнула глевтяк.

      – Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй! А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я й раніше тебе перемагала – отримаєш і зараз!

      – Овва!

      – Іди під три чорти…

      – Шкода… – він відвернувся. – Тебе як по батькові? Василівна?

      – Олександрівна!

      – Щасти тобі.

      Він смикнув на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник табору. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.

      – Помилка вийшла, – сказав Максиміліан. – Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка – Лапіна Олена Вікторівна, а ця – Олександрівна. Буває. Прикре непорозуміння. До побачення.

      І пішов собі, залишивши остовпілого начальника.

      Лише через кілька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:

      – Та