із циганчатами – може, вони образили цю тітку, чи тітка сама до них причепилася… Та коли двері відчинилися, циганчата посипалися, як із мішка. А тітка вискочила на тротуар і залементувала на всю горлянку:
– Ану геть, щенята! Щоб вони вам здохли! Щоб ви всі повиздихали!
У мене аж мурашки забігали по шкірі, Господи, чого так кричати? От і біологічка наша теж… Коли почне горланити, мені хочеться втекти кудись і сховатися або щезнути з цього світу. Ненавиджу біологію…
А ця тітка репетувала у стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Отак підійти і струсонути її за комір чи що… Так я ж до коміра не дотягнуся, вона он яка дебела, а я – від горшка два вершка…
Натовп від лайливої тітки сипонув увсібіч. А я… підскочила і…
Дати їй прочуханки? Ні, вона ж тільки ще більше розлютиться. Я просто глянула їй у вічі і сказала:
– Тітко, не треба так сердитися… Не можна…
І рукою провела, наче запітніле скло витерла.
І раптом тіло моє від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось перемкнулося. Сама не знаю, як воно вийшло, але… Тітка враз змовкла, очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, кліпнули. Вона наче прокинулася. Як ото з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі, людей, мене…
Я швиденько розвернулася і, насунувши на голову каптур, щоб нікого не бачити, побігла вулицею додому. Чи й не діло – дві зупинки…
Серце в мене калатало, як навіжене: я завжди, коли встряю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну навіщо мені ця тітка? Зрештою, вона ж не на мене кричала…
З неба, як і досі, мжичило, і я поступово стала заспокоюватися. Вогні від ліхтарів відбивалися на мокрому асфальті, такі собі дві світлі низки: одна вгорі, друга – під ногами. І я зовсім було заспокоїлася, аж раптом зауважила: хтось іде за мною слідом…
Спершу відчула – щось не те. Раз озирнулася, вдруге – не відстає, іде.
Тоді я перетнула вулицю й зайшла у найближчу крамницю. Тинялася уздовж прилавків, розглядала, що скільки коштує, уже й продавці почали позирати. Минуло скількись часу. Я вийшла…
Ні, ви бачили таке? Он він стовбичить біля кіоска навпроти, буцімто мінералку вибирає…
Мені зробилось лячно. А потім я глибоко вдихнула і подумала: чого боятися? Ще не пізно, на вулиці людей повно, он міліцейська машина проїхала. Що мені до цього чолов’яги? Але мимохідь зиркнула.
На вигляд – років сорока. Хоча плечистий і високий, але на «качка» не схожий. Борідка акуратна така, коротко підстрижена. Куртка-пуховик. Начебто пристойна людина. І чого він до мене прилип?
А тут ще плечі від рюкзака ниють – вже несила терпіти. І живіт аж судомить. За весь день тільки й зжувала, що бутерброд із сиром та «чупа-чупс» у буфеті.
Черевики вогкі – ноги змерзли. Треба додому швидше, бо о шостій мати прийде і, якщо мене не буде, дасть прочуханки.
А з іншого боку – ліхтар у нашому дворі вже третій день зіпсований. У під’їзді може й не трапитись нічого. А ще ж і ліфт. А раптом цей дядько за мною в ліфт заскочить?
Може, зачекати матір біля гастронома на розі?
І тут я розізлилася. З якого це дива я – втомлена, змучена, голодна (а мені ще й уроків стільки вчити) маю отут стирчати під дощем через якогось чмиря?
Я розвернулася і… пішла йому назустріч. Думала, він пройде мимо – еге, витріщився просто на мене!
– Чого вам, дядьку? – кажу грубо так. (А як із ним іще розмовляти?)
Думала, він здивується: мовляв, що таке, я іду собі в своїх справах…
Та він навіть прикидатися не став:
– Треба поговорити.
Я від такого нахабства трішки злякалася. І раптом він як ухопить мене за лікоть, як смиконе кудись – я ледве на ногах устояла! (А може, й гепнулася б, якби він мене не втримав.)
У цю мить повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, у калюжу колесами – гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.
Незнайомець мене відпустив.
– Ходімо, – каже.
Я поправила рюкзак – здається, неначе кілограмів сто важить. Ну, що тут вдієш?
Я попленталася поруч. Точніше, я пішла собі додому, а він зі мною – нога в ногу. Не відстає. Але мовчки.
Я не витримала:
– Ну, кажіть уже!
– Що?
– Починайте!
– Та я й не знаю, з чого почати…
Якось дуже щиро у нього це вихопилось. Коли наша керівничка каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати…» – це такий собі прийомчик, одне слово, – брехня. Чудово вона знає! Ось ти, сяка-така, шкільну форму не одягла, на фізкультуру спізнилася, біологічці знову нагрубіянила…
А цей дядько і справді начебто не знав, що сказати. Так чого тоді було ув’язуватися?
– І навіщо ви за мною… йдете?
– Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила.
– Чому б то я вам маю вірити? Я вас уперше бачу!
І