знизав плечима сторож і нарешті відпустив пальці. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовті круглі очі.
Я глянула на свої руки. Он які червоні сліди від пальців клятого сторожа – мабуть, будуть синці… Та це ще дрібниці порівняно з батогом, який на мене чекає…
– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.
Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закіптюжена до чорноти. А де ж поділася наша вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на стінах?
Якого біса мені потрібно в цьому дурному «Королівстві»?!
– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…
– Он як? – скривився гачконосий після довгої неприємної паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?
– Скажіть, Ліна Лапіна…
«Милість», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не видаю.
– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своєму умі. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собі іде…
– Відведи до каземату, – байдуже сказав його «милість». – Справа, видно, непроста…
Загалом я тварин люблю. Але ж мишей і щурів… Ох, скільки їх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…
Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от розсиплеться. У казематі не було факела, крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднілась купа якогось ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг (як ото шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ) а до великого кільця в стіні. Ця купа була зовсім нерухома. І вже через півгодини напруженого вглядання навпочіпки та на колінах мені стало абсолютно зрозуміло – це зотлілий труп якогось в’язня!
Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…
«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…
Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.
На брудну підлогу впала смуга світла. Щури ліниво розлізлися по норах – так собі, для годиться. Деякі навіть повністю не сховалися: було видно, як із щілин визирають гострі вусаті морди.
– Виходь, – сказав хтось іззовні.
Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.
– Можна…