тьохкав соловейко, розважаючи співом подругу, та у траві лускотів коник. Серце несамовито калатало в грудях, коли дівчина тихенько, щоб не скрипіла, відчинила хвіртку й непомітно вислизнула на вулицю. Федько вже чекав її, сидячи на лавці, та лускав соняшникове насіння.
– Добрий вечір, – тихо сказала Катря, сідаючи поруч.
– Привіт.
– Як чудово!
– Так. Дуже гарно.
Федір обійняв Катрю за плечі, ніжно пригорнув до себе. Його великі м’які долоні торкнулися її оголених рук, викликаючи вир незнайомих почуттів. Дівчина схилила голову на його плече й замріяно сказала:
– Ось так би завжди бути поруч із тобою.
– Ми будемо разом, Катрю.
– Завжди?
– Завжди. Ти розумієш, що ми створені один для одного?
– Сподіваюсь, що так, – майже пошепки відповіла вона й ще щільніше пригорнулася до хлопця.
– Пішли до мене. Батьків немає вдома, то послухаємо музику, – запропонував Федько.
– А може, тут посидимо? Така тиха чарівна ніч…
– Катрю, – невдоволено сказав хлопець, – наслухатися солов’їних пісень можна будь-коли, а побути вдома без батьків, послухати музику та подивитися телевізор удвох… Така нагода трапляється не кожного дня.
– Тоді давай сходимо до річки! Вночі вона зовсім інша, ніж удень. Кажуть, що можна навіть побачити русалку, яка виходить із води й сушить своє довге волосся під місячним сяйвом.
– Катрю! – дорікнув Федір. – Не будь дитиною й не живи у світі казок. Поверни своє прекрасне обличчя до реального життя. І взагалі, дитинство для нас уже скінчилося, а ти все ще живеш десь там, де русалки і відьми, яких взагалі в природі не існує.
– А мені здається, що щось, незвідане людиною, все ще залишилося.
– Цими казками тебе дід годує?
Катря образилася й невдоволено відсунулася від Федька.
– До чого тут мій дід?! Я свій розум маю!
– Своїм сприйняттям світу ти мене, вибач, іноді так дратуєш! – Він помовчав, деякий час посидів набундючений, а потім знову обійняв Катрю за плечі й торкнувся губами її шиї. – Не сварімося. Добре?
– Ми й не сварилися, – посміхнулася дівчина, вмить забувши недавню образу.
– Тоді йдемо до мене?
Катрі не дуже хотілося йти до Федора о такій пізній годині, але й сперечатися не могла. Вона підвелася й довірливо простягла йому руку.
Усе було як уві сні. Спочатку Катря бісилася, як дитина, витанцьовуючи під музику бітлів, потім вони танцювали повільний танець, і їх тіла були надто близько одне від одного, так що здавалося, ніби в грудях чути шалене калатання сердець. Потім Федір загасив світло, залишивши включеною лише світломузику, яку змайстрував власноруч. Під мерехтіння різнокольорових вогників вони забули про танець і дарували один одному палкі поцілунки. В якийсь час Катря відчула, що задихається від жару поцілунків, її тіло палало, і вона завмерла на мить, чекаючи заповітних слів.
– Я тебе кохаю, – передбачаючи її бажання, прошепотів Федько, і Катря підставила йому свої тремтячі