треба з тобою серйозно побалакати.
– Давай поговоримо.
– Катрю, я не можу надалі мовчати, – схвильовано почав Роман, – тому прийняв рішення не відкладати розмову в довгий ящик.
– Та що ж трапилося?
– А ти не здогадуєшся?
– Ні.
– Я знаю, що ти зустрічаєшся з Федьком…
– Це не секрет. Ну то й що?
– Я розумію, що ця розмова, можливо, закінчиться для мене недобре, але вона повинна відбутися, бо інакше не можна, – швидко, уже рішучіше почав Роман. – Не знаю, помічала ти чи не хотіла бачити, що я тебе… Я тебе кохаю! – випалив він.
Катря на мить зупинилася.
– Я… Я вважала нас друзями.
– Так. Ми були друзями, бо були дітьми. Але це дитяче почуття в якусь мить перейшло не в захоплення, навіть не в закоханість, а у справжнє кохання.
– Ромчику, – зітхнула Катря, – мій любий Ромцю! Ти мене вибач, але я зустрічаюся вже давно з Федьком.
– Ви кохаєте одне одного?
– Так!
– Федько… Звичайно, він мій друг, але… Ти дивишся на нього закохано й не помічаєш того, що бачать інші.
– Що в нього не так?
– Він схильний до зради, до хитрощів, він нещирий і невідвертий.
– Зі мною він щирий. А інші мене не бентежать анітрішки.
– Ти мрійлива, чутлива, ніжна, а Федько може тебе поранити словом або навіть зрадити.
– Не мели дурниць, Ромчику. У тебе ревнощі.
– Я знаю, що кажу. Я ніколи тебе не зраджу, ніколи не покину, ні в радості, ні в скруті, – палко заговорив Роман. – Ти не дивись, що ми з мамою живемо бідно і в нас старенька хата. Усе це справа часу. Я закінчу ПТУ, мені одразу дадуть у гуртожитку кімнату, потім буду працювати й отримаю свою квартиру. Ти знаєш, що на будівництві швидко можна отримати житло? Поїдемо звідси удвох: лише ти і я!
– Ромчику, давай залишимося друзями, як було до цього, – якомога лагідніше, щоб не образити хлопця, сказала Катря. – Уважай, що цієї розмови між нами не було, і нехай усе буде так, як є.
– Але чому?!
– Бо я кохаю іншого.
– Це не кохання!
– Звідки ти знаєш? – Катря таємниче посміхнулася.
– Відчуваю.
– То що ж тоді між нами?
– Якась мара! У тебе на очах пелена. Ти слухаєш своє серце, а не розум. Благаю тебе: покинь Федора, давай поїдемо звідси! Хочеш, на коліна перед тобою стану? Хочеш?!
– Нікуди ми, Ромчику, вже не поїдемо. Пізно.
– Як то?
– Я чекаю дитину.
Роман зупинився, ніби його вдарила блискавка. Потім, зібравши всі сили, глухо мовив:
– Ось воно як.
– Ось так, Ромцю. Ходімо, бо до півночі додому не дотеліпаємося.
Роман схопив її за плечі.
– Катрю! Люба Катрю! – дивлячись прямо у вічі, сказав він. – Дитина нам не завадить. Я буду любити її так, як свою, як люблю тебе!
– Ромчику, ти мене не зрозумів. Я кохаю Федора й виходжу незабаром за нього заміж.
– Подумай, що ти робиш! – ще не втрачаючи надії, сказав Роман.
– Я