поступово віддаляється від неї та сина. Тоді вона вирішила: скласти останню навчальну сесію, захистити диплом і їхати до міста. «Можливо, коли ми будемо поруч із Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, – розмірковувала Катря. – Треба йому показати, що синові там недобре, що краще жити у своїй хаті, гуляти на подвір’ї, коли захочеш, вдихати свіжість річки, а не міський пил та дим із заводських труб».
Так вона задумала, але сталося інакше. Катрі потрібно було їхати на навчання, і вона чекала чоловіка, що повинен був приїхати. Вона вилизала в хаті все до останньої пилинки, спекла торт, зварила борщ із квасолею, що так любив Федько, але він чомусь не приїхав. Катря з полегшенням зітхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разі неприємна розмова з батьками про ненависний переїзд відкладалася мінімум ще на тридцять днів, а це вже не так і мало.
Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свіжої фарби, дипломом та з гарним настроєм. Вона дуже сумувала за своїм чорнооким янголятком упродовж цілого місяця, і її серце наповнилося зворушливою ніжністю та любов’ю, коли відчула під ногами стежку рідного села, яка ніби раділа її поверненню та на радощах співала. Батьківщина зустріла її приємним серпневим днем. Осінь ще не торкнулась дерев, і зелень садків та лісів ніби злилася із синню неба під лагідним промінням сонця. Десь чулося самотнє цюкання сокири, біля річки ґелґотіли невгамовні гуси, обабіч стежки розкинув широке листя лопушняк – усе було тут до болю рідне й близьке, не те що сморід розпечених та нагрітих до жару асфальтованих доріг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспішала додому, де чекав її син, рідний будинок та знайомий тінявий садочок зі старезною грушею під вікном.
У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.
– Діду, що трапилося? – швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.
– А! – дідусь розпачливо махнув рукою. – Варя впала з ґанку.
– І що?!
– Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.
– Як же могло таке трапитися?
– Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.
– А де Сергійко?
– Пішов із твоєю матір’ю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?
– А хто його знає, – знизала плечима Катря. – Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.
Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.
– Дитинко моя, – простягла назустріч сухенькі