наш час це навіть важко уявити, – сказала Катря.
– Їй робили пропозицію, щоб перебиралася в село, обіцяли й будинок колгоспний виділити, але вона не захотіла. Каже, що мати наша дала обіцянку Пресвятій Богородиці, то ж навіщо Бога гнівити та лихо на себе й на сина накликати?
– Її син і досі живе на Сахаліні? – спитала Марина.
– Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка – близнята.
– А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? – запитала Катря.
– Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.
– Чому? – нетерпляче спитала Катря.
Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.
– Вона лікує людей травами. Збирати їх – ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші – вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого відмовилися лікарі.
– Справді?! – вихопилося в Катрі.
– Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.
– Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посміхнувся зять.
– Не мені й не вам судити, – образився дід. – Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.
– Задарма, виходить, допомагає? – з недовірою запитав зять.
– Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.
Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирішила, – запитаю в нього, коли будемо наодинці.
Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.
– Діду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши двері.
– Заходь, Катрю, заходь, – запросив дідусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш.
– Звідки ти міг знати?
– Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?
– Діду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марічки про мене не запитував?
– Хм, – посміхнуся дід. – Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?
– Розкажи. Будь ласка.
– А якщо я щось погане дізнався?
– Тоді я скажу, що все її ясновидіння – маячня.
– А якщо добре, то, виходить, правда?
– Еге