на два фронти, потім збройне підпілля, сидіння в криївках, відтак безвихідь становища, яке гнітило дедалі більше, – усе це накладало свою похмуру печать. Що не кажи, а йшов уже сорок сьомий рік, і коло фатально звужувалося.
Сірко приніс рушника й коричневий, ще не початий брусок мила, який, здається, теж зацікавив провідника. Він зважив його на долоні, колупнув нігтем великого пальця, понюхав, наче хотів переконатися, що в його руці таки мило, а не брусок пресованого тротилу. Але я його розумів: для досвідченого есбіста іноді нікчемна дрібниця важить більше, ніж протокол допиту. Щось мені підказувало, що крайовий референт СБ, переходячи на Бережанщину, мав спеціальний інтерес і до нашого пункту зв’язку. Тому над Стрипою мав затриматися ще на два дні.
Тонкий, довгоногий, схожий на розважливого бусла, він відійшов купатися чимдалі від нас, видно, не хотів мочити підштаники. Лише охоронець Пластун рушив за ним услід, однак зупинився на березі. Лізти у воду вслід за командиром йому не годилося – кожному своя черга.
Разом із прийшлими тепер нас було тринадцятеро, і це той випадок, коли треба назвати всіх. Окрім провідника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сірко, Голий, Місько, Шпак, Сокіл, Лоза, я, а також Гак, Сум і Дзідзьо. Ці троє останніх перед вечором відійшли на інше місце квартирування, бо провідник Корнило сказав, що нас зібралася завелика гурма. Оскільки Гак, Сум і Дзідзьо були з одного куща, то вони разом від’їхали човном на Ішків, де мали свою криївку, а я вже за вечерею раптом подумав, що крайовий провідник Безпеки, мабуть, забобонний. Він побоявся числа тринадцять, бо яка ж це гурма для трощі? Де десятеро, там і троє не зайві, але тоді в нас вийшла б мовби тайна вечеря.
Ще дужче мене здивувало те, що есбіст тут якраз нехтував безпекою. Провідник такого рівня не мусив би відпускати нікого з місця своєї ночівлі. Ще було б зрозуміло, якби він вислав варту чи стежу, але отак просто – «завелика гурма», – це, як на мене, було легковажно.
Ми вечеряли біля куреня, вкритого очеретом, частували провідника «чим хата багата» (трохи вудженини, сало, яйця, зелена цибуля), і Стодоля навіть запропонував гостеві скуштувати бромбасу.
– Що то є? – спитав провідник Корнило.
– Настоянка така, – відповів Стодоля. – Зі смородини.
– Ні, – сказав він. – Я дотримуюся відомих вам правил[3].
– А провідник Буревій вишнівки може собі дозволити.
– Не знаю. То його справа.
– Але ж і головний провід зняв із нас «сухе правило», – сказав Стодоля. – Ще років три тому.
– Були люті зими, – пояснив провідник Корнило. – Коли в морози перейдеш річку чи переспиш на снігу, тоді спирт рятує. А більше ніяк.
– Люті зими… – хмикнув Стодоля. – А нині скажені часи. Самі знаєте, як нам тепер.
– Як? – провідник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солі. – Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув…
– Бо й ні. Ось і недавно порішили одного без суду і слідства.
– Розстріляли? – чомусь